Едуард Миколайович Успенський - 25 професій Маші Філіпенко

вожатого третього загону Миколи Александрова.

А тепер у виконанні кухаря дядька Сашка…

І сипались, і сипались із репродуктора ці та інші нісенітниці:

Ось пішли на діло – Сиру закортіло. І крокує кішка в магазин. Мурці сумно стало – Тут не підмітали І нема для покупців корзин, –

співає хор ізолятора з медсестрою Лушиною.

В темному провулку Ми спіймали Мурку, Дати за це Мурці молока…

Ох і врізала ж мені комісія! Коли б не товариш М'ятов, вилетів би я з табору як корок. За пропаганду блатних смаків і згубного впливу Заходу. Він захистив мене перед дирекцією. А дирекція його любила й поважала, бо сама мала дітей, а діти любили цей табір…

Та бог із ним, тим епізодом – Звичайний, пересічний факт. А йде про те, як я з народом (молодшого шкільного віку) Свій налагоджував контакт.

Вечорами я ходив до молодшого загону і бесідував з дітьми. Вони мені загадували загадки, розповідали анекдоти, а я на них реагував.

Я зробив велику ляльку — бегемота і назвав його Робертом. Після крокодила Гени працювати з крокодилом, що ковтає зайців, стало неможливо. А дурний і нетямущий бегемот міг ковтати кого завгодно.

Зайця звали Тузик. То був сторожовий заєць. Він міг об'єкти охороняти. Склади там або магазини. І коли з'являлись злодюжки чи диверсанти, сторожовий Тузик чимдуж мчав до начальства чи в міліцію.

— Здрастуйте, — говорив я малюкам усоте. — Це я. То мій сторожовий Тузик. А це Роберт. Мені його господарі на якийсь час лишили доглядати. Вони у відпустку поїхали. Боюсь, що на все життя. І ще я боюсь, щоб мій Тузик оцього Роберта часом не відлупцював.

— Що? — похмуро говорив Роберт. — Він — мене? Та я… Тьху!

Ноги я вставляв у ноги бегемота, однією рукою тримав його голову з розкритою пащею, а другою управляв то зайцем Тузиком, то передніми лапами Роберта. Я прикріпив до його тулупа гачки і міг фіксувати передні кінцівки у будь-якому виразному стані. Наприклад, біля носа.

— Не витирай ніс ногами, — казав я.

— Чого?

— Не витирай ніс ногами.

— А чим?

— А тим, чим належить. Що в тебе у цій кишені?

— У ці… й? Дір… ка.

— А в тій?

— У ці… й мило.

— А що має бути у кишені в кожної культурної людини чи звіра?

— У кожного?

— Угу.

— Батон.

— Який ще батон?!

— З ізюмом.

І йшло у мене, і їхало. Назбирувались цеглини до майбутніх сценок. І дітвора сміялась, і я звикав до аудиторії. Ну, малюки! Чудові малюки! Якщо мене коли-небудь кореспонденти перед смертю запитають, я їм скажу: «ІНТЕРВ'Ю, ДАНЕ ГРУПІ НАШИХ І ЗАРУБІЖНИХ КОРЕСПОНДЕНТІВ КЛОУНОМ ІВАНОМ ШУБОВСТЕМ ПЕРЕД САМІСІНЬКОЮ СМЕРТЮ»

(Публікується вперше)

Запитання журналу «Крокодил»:

— Подейкують, що на останній сторінці багатьох наших журналів нема гумору. Чи так це?

Відповідь Івана Шубовстя журналу «Крокодил»:

— Ні, не так. На останній сторінці багатьох наших журналів є гумор. Та він дещо своєрідний… Не смішний.

Запитання журналу «Веселые картинки»:

— Чому розумні, коли думають, чухають голову так (чухає чоло), а дурні отак (чухає потилицю)?

Відповідь Івана Шубовстя журналу «Веселые картинки»:

— Зараз подумаю (чухає потилицю).

Запитання Центрального телебачення. Вельми вродлива блондинка:

— Що ви вважаєте в житті найважливішим?

Відповідь Івана Шубовстя центральній блондинці вельми вродливого телебачення:

— Дітей і космос. Дітей і космос. Дітей і кос… Дітей і… Ді…

Дітвора благала мене:

— Хай Роберт загадку відгадає.

— Яку?

— Не гавкає, не кусає, а в дім не впускає? Що то?

— Ліфтерка, — з ходу відповідав Роберт.

— Нє-а… Ніправильна.

— Правильно. Не гавкає? Не кусає? А в дім не зайдеш.

— Це замок! За… мок!

— І завмаг. Завідуючий магазином. Він, знаєш, чому в дім не пускає?

— Чому?

— У нього зайвих речей багато. Гадає — ревізія.

— А ще загадку можна загадати?

— Прошу. Тільки що-небудь просте, селянське. А то ви нас з Робертом замордуєте.

— Хто його роздягає, той сльози проливає.

— То… сторож коло магазину. З рушницею.

— Не сторож! — кричать.

— Значить, ведмідь у шкурі. Спробуй його роздягни.

— І не ведмідь… а цибуля. Ци-бу-ля. Коли