Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

«Добре, коли це тільки шквал і хвиля в затоці не розгуляється. А заштормить — розіб'є нещасну на тріски, і тоді не бачити тобі Одеси, як своїх вух…»

Вони з Михеєвим притулились за компресором. До портової диспетчерської рукою подати, кроків п'ятдесят, але йти туди Митричу не хотілося. Накрив голову бушлатом, прихилився до кожуха компресора і так стояв, обліплений снігом з ніг до голови. Михеєв нагнувся до нього і крикнув у саме вухо:

— Ти чого? Давай у диспетчерську!

Митрич не відповів, не зрушив з місця, наче закам'янів.

— Не дрейф, якщо хто рота роззявить, я йому швидко… Ходімо!

Митрич не реагував. Володьки бачив, як його порізаною зморшками щокою котилися краплі, а може, сльози, зрозуміти було важко. Так вони стояли довго. Вже коли вітер помітно послабшав, баржовий повернувся до Михеєва і сказав:

— Ти тут не винуватий, синку. Я все це затіяв, мені й відповідати. Мені так усю дорогу везе. Правильно мене Петро називає — капітан затонулого корабля і є.

— Ото ще, ходім, — Вовчик обняв Митрича за плечі і раптом відчув, що вони здригаються.

Вертоліт тріщав над засніженим плато. Ліворуч, оточений гостроверхими скелистими горами, виблискував глетчер Нансена. За ним стояли далекі масиви гірських хребтів Землі Торреля. Праворуч за Пташиною горою, за вільними від льоду водами Айс-фьорда, на низовій тундрі одкрилось широке поле багатого вугіллям Богеманфлуа. А попереду, десь між Двогорбим Верблюдом Землі Принца Карла і білосніжною Венерою, ховалися в каньйоні Грен-Гарбур і Баренцбург.

— Йдемо точно по сімдесят восьмій паралелі, — виблискуючи білозубою посмішкою, сповістив Самохін. Йому не відповіли, та він вів далі. — Уявляєте, мій Олежка народився на сімдесят восьмій…

— Тринадцяті, градусів на схід від Грінвіча, — додав, одриваючись від невеселих думок, Добриня. — Запам'ятай координати. Далі на північ ще не народилася жодна людина. Там, брат, народжуються лише айсберги.

Твердження Добрині було далеко не точним, проте оскаржувати його ніхто не побажав. І знову якийсь час летіли мовчки.

Коля Самохін щасливий, і це було написано у нього на обличчі. Він думав тепер про свою Дуню, що народила йому сина, і ще про те, що не опинись вони з Калікіним у селищі, може, все життя потекло б у нього інакше. Решта, пасажири, думали зовсім про інше, хоч думки їх крутилися навколо одного — непрості почуття, які зв'язували їх до того, якихось півтори години тому неймовірно ускладнились, зашморгнулись тугим морським вузлом, котрий тепер хтозна як і розв'язати.

Дівчата нечасто обманювали Петра. Та він не дуже й сумував, коли таке траплялося. Сам ні одній не клявся у вірності до гроба і від них таких клятв не вимагав. Зустрілися і розійшлися. Чого були варті, що значили для нього всі ті дівчата? То все ще дитяче було… Одній подобались кльоші, другій — безкозирочка набік, а тут… Тут інше — він любив. І знав це напевне. Що ж йому тепер робити? Як задавити в собі пекуче почуття гіркої досади, болю? Адже сам бачив, на власні очі, чув…

А що, власне, бачив? Бачив — стояли в тамбурі. Вона була зніяковілою, схвильованою. Чув — гарячий шепіт і слова Касяна. А може, й не було всього цього? Ой, ні, Петро, було, і нікуди тобі під цього не подітися. Нікуди не заховатися від волохатого, дикого почуття, що у людей зветься ревнощами.

Небезпечна штука ревнощі. Бог зна до чого може довести людину. Негарна штука… А з іншого боку, як без неї знатимеш, що любиш, що жити без коханої не. можеш, що нікому її не віддаси, навіть найближчому другові?…

Ну, а якщо вже давно за твоєю спиною винесено тобі вирок? Яким же дурнем ти тоді виглядаєш, в очах тієї, яку звеш коханою, і того, що зветься твоїм другом? Ні, хай уже сама вибирає і вироки виносить, а ти, Петре Степановичу, стисни кулаки і мовчи так, ніби нічого не сталося. Мовби і далі між вами все, як було. І нема чого тобі сичем з-під лоба позирати. Цим справі не зараєш, серцю не допоможеш. Треба бути мужчиною.

Внизу пропливала широка долина закованої в кригу річечки. Вертоліт міряв її зі сходу на захід.

— Отут, на півдорозі між Лонгірбюєном і Свеа, в будиночках, вбудованих німцями для аеродромної обслуги, — несподівано сказав Касян, — був табір нашого загону. Нами тоді командував Уве Ролл Люнд. Він і повів нас захищати Лонгір від німецького десанту. Після бою я знайшов напівживого Патріка Белча і притягнув його сюди. В старому пристановищі містився наш госпіталь…

Калікіна слухали неуважно, і він замовк. Розмова не зав'язувалась. Напруження наростало, і лише Коля Самохін, по вінця переповнений щастям, ніяк не бажав піддаватися загальному мінорному настрою і, як кажуть, виломлювався з їх загальної безпросвітної хандри.

— Он воно, пристановище, дивіться! — він штовхнув у плече Касяна і показав рукою вниз. — Я сюди на полювання літаю, за куріпками.

— Он воно що, а я й не знав, — аби лиш підтримати розмову, сказав Касян.

— Я ж, товаришу начальник, не сам, не самовільно, а коли клуб мисливців з моїм комеском про вертоліт домовляються.

— Білих куріпок тут чортова гибель, сумно промовив Касян. Він розумів: мовчати нерозумно. — Вони всю зиму тут. Не відлітають звідси, як сніжні подорожники.

— Не зовсім так, — заперечила Людмила. — Відлітають і куріпки, і сніжні подорожники. Це про них так говорять тому, що ці пташки раніше за інших на острів прилітають. Ще віхола, мороз, ще й день короткий, не довший за годину, а вони вже тут як тут.

— Це точно, — засміявся Самохін. — Сам бачив, крутяться у сніговій віхолі і знай собі цвірінчать… Чого така сумна? запитав раптом Людмилу. Заспівали б з Петром, га? У вас зі сцени здорово виходить, голоси зливаються.

— Голова щось болить.

— Це од висоти. Звикати треба.