Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

м'яка, штиль, тільки з боку Беллсунда горизонт хмуриться смужкою чорних смоляних хмарок. Митрич звернув на них увагу ще тоді, коли чекав пошти з «Державіна», але потім, отримавши довгожданого листа від Мусі, якось забув про них, ніби не знав, що тут такі-от хмари провісники поганої погоди. Зараз це вже була не смужка, а грізний вал, цілий фронт обважнілих від снігу хмар. Добре, коли тільки снігопад, а якщо (а це часто буває саме цієї весняної пори) налетить з хмарами вітер і заштормить на кілька діб? Що тоді? «Тоді краще не займати баржу, хай перележить непогоду на грунті. В такому положенні, як тепер, їй не страшні ні вітер, ні хвиля. А от коли сплине, бідолашна, а тут розгуляється шторм, не минути тобі тюрми. Ну, та ліпше не загадувати наперед. А раптом усе обійдеться? Можливо, ще не заштормить, а молю, й зовсім віднесе ці прокляті хмари кудись в інший бік. Чи мало їм місця на архіпелазі? Обов'язково тобі сунуть на Баренцбург. А скільки й так бувало: покрутить вітер над Беллсундом, розчеше хмари об гострі скелі, наче об велетенський гребінь, і заспокоїться».

Митрич вирішив довідатись про погоду на метеостанції і попрямував у диспетчерську до телефону. Шурочка з метеорологічної любила поговорити. Вона була землячкою Митрича і, поки з'ясовувала прогноз у норвезьких колег, встигла викласти всі одеські новини, що припливли до неї з «Державіним». Митрич і сам не від того, щоб почесати язика, проте зараз йому не до розмов. До того ж прогноз отримали досить непевний: чи то дощик, а чи сніг, може, буде, може, й ні. «От коли б вас цікавила погода на тиждень чи на місяць — це ми завжди будь ласка. А що станеться з погодою через двадцять хвилин? Не жартуйте, дорогенький. Яке шановне наукове бюро одважиться на такі короткочасні прогнози? Єдине, що можемо порадити; наберіться терпіння, рівно через двадцять хвилин самі все побачите!» В трубці дзвіночками розливається дівочий сміх, а у вікно диспетчерської вже заглядає біда. Чорний вал за Грен-Гарбуром встиг запнути чорним покривалом Сплячого Рицаря. Хмари скочувались схилами протилежного берега, як полки армії противника, стріляючи на ходу у тихі ще води затоки ударами вітру, неначе картеччю.

Митрич кинув трубку і побіг на пірс. Володька стояв серед зівак і разом з ними реготав з приводу дірявої «гармошки».

— Сито-решето!

— Нею тільки раків ловити!

— А я думаю, чого це в нашій їдальні компот солоний, а він, виявляється, з морською водичкою…

— А уявляєте, братці, скільки в ній риби лишиться, коли вода стече!

— Митричу, запрошуй на юшку!

Але Митричу було не до жартів. Він бачив і розумів те, чого зараз не бачили і не розуміли ці хохмачі-самоуки. Поки ходив дзвонити, «гармонь» одірвалась від грунту і повільно почала спливати. Сталося те, чого більше за все боявся. Баржа показала над водою порослий водоростями кіль, а вітер уже діставав до цього берега.

— Володю, синку, — сказав Митрич з такою ніжністю в голосі, що у Михеєва пропала охота до жартів. — Сигналь на бремсберг, хай потихеньку… Спливай наша бідолашний. Встигнути б її до берега підтягнути. Бачиш, яка біда насувається. Ой, не повезло нам, не повезло… Та тягни ти, тягни! Майнай, тобі кажуть!

Вибіг на край пірса і завмер там у такій напруженій позі, що, здавалось, махни він руками — полетить до чайок, що кружляли в тривожному танці над кілем «гармоні».

Володька просигналив на бремсберг. Трос заворушився, піднявся над шпалами вузькоколійки і повис у повітрі, неначе струна над грифом гігантського контрабаса. Його зусилля передалось на блоки, вони зарипіли і натягли канат, закріплений на баржі. Він вирвався з води, напружився. «Гармонь» охнула і поволі рушила до боре-га, розсуваючи кілем хвилю. Митрич бігав краєм пірса, щось кричав, щось наказував, однак його ніхто не чув. Не чув його і диригент Володька Михеєв. По-перше, тому, що був далеко, по-друге, ці накази і розпорядження вже нічого не могли змінити. Система прийшла у рух і на якийсь час вийшла з-під контролю. У точному, продуманому плані підняття баржі саме ця ланка залишилась недоведеною до кінця: зв'язок з мотористом бремсберга, що сидів зараз на верхній терасі, здійснювався сигналами «стоп» і «віра», інших не було, про них не подумали. А тим часом «гармошка» почала орати надбудовою палуби грунт, чого, звичайно, там, на пульті, моторист ніяк не міг бачити.

— Стій! Стій, твою мать! Та зупинись же, варваре!.. — кричав Митрич, але, як і раніше, його ніхто не чув.

Лебідки працювали з неймовірною напругою. Троє натягнувся до дзвону і раптом луснув з таким несподіваним звуком, ніби то був не стальний канат товщиною в два пальці, а гнила дратва. У Митрича підкосились ноги, перед очима все пливло. Щоб не впасти у воду, одступив од швартової стінки і присів на моток пенькового каната. Сидів, схопивши голову в руки, шепотів якісь незрозумілі, схожі на заклинання слова і стежив ва своєю бідолашною «гармошкою», що знову поволі спускалася під воду. Ще мить, ще — і над її кілем зімкнулись хвилі.

Ударив сильний і злий вітер. За хвилину на пірсі не лишилось нікого, крім Митрича і Володьки Михеєва. Застогнали у блоках канати, загули на стовпах дроти. З голови у Митрича зірвало шапку і покотило пірсом у бік складів. Він не доганяв її. Підійшов до компресора і, згадуючи недобрим словом моториста, що кинув машину, зупинив двигун.

Усе кругом в одну мить стало білим: земля, вантажі, будівлі, стовпи, небо. Світ провалився у білу пітьму, в якій уже не можна було нічого побачити на відстані витягнутої руки. Вітер вив, свистів, скреготав, скаженів. Що відбувалось зараз з баржею, Митрич не бачив, проте відчував, що серед цієї пекельної какофонії звуків є і її вболений голос. Старий моряк не міг вибачити собі промаху. Адже все ж було таким очевидним: і хмари, і білі мартини-губернатори, передвісники шквального вітру. Щось ніби засліпило, одняло розум. Певне, всьому виною бажання якомога швидше закінчити всі свої справи тут, на острові, і податись додому. Притупились навіть роками відпрацьовані інстинкти, навички. Все притупилось…