Олексій Михайлович Волков - Виконавець

робили, про що говорили. Тут мої шанси, зрозуміло, дорівнювали нулю. Щоправда, залишалася маленька, ну зовсім маленька надія на отой лист. Якщо він все-таки схоче дати мені шанс, то повинен обов’язково запитати ще й про лист. І, прочитавши, його можна зрозуміти й так, як я представив йому. Тоді він має поставити їй якісь додаткові запитання і, можливо, десь проколеться. Адже детектив з нього слабенький, це очевидно. Та інтуїція підказувала мені, що дива не станеться.

Але найприкрішим для мене було те, що тепер Світлана знатиме, кому вона допомагала, кого рятувала. Тепер я буду для неї сумнівною темною людиною, кримінальним елементом, злочинцем. О, ні… Невже вона може йому повірити?

Мої охоронці сиділи спереду, боком до мене, притулившись спинами до дверцят машини. Так, до вбивці небезпечно сидіти спиною, хай навіть ти тричі крутий і з пістолетом. Дивно, але моє хвилювання поступово вщухало. Напевно, тому, що я зрозумів свою безвихідь. Не було того всеохопного жаху, до якого я звик останнім часом. Мені не вірилося, я не хотів розуміти, що можу бути покараний за чийсь злочин, але зараз мене чекав провал. І ось-ось має заваритися така каша…

Минуло більше півгодини. В машині залягла тиша. Мої охоронці дивилися в нікуди, але я розумів, що вони спостерігають за мною. Якщо так, то мені немає чого турбуватися. Мій вигляд випромінював спокій, принаймні мені так здавалося. Тільки б не видати себе в той момент, коли розчиняться двері під’їзду. І я завбачливо стулив повіки і привалився потилицею до вікна. Невинній людині немає за що переживати, вона може спокійно спати. Будинок був великий, дев’ятиповерховий. Постійно стукали двері, коли виходили та заходили його мешканці. Напевно, від цих стуків-грюків мої повіки здригалися.

Нарешті машину струснуло. Сергій відчинив дверцята, але не поліз до мене, а тільки запхавши голову в салон, запитав:

— Тебе везти назад чи, може, скористаєшся нагодою і раз уже тут, підеш відвідаєш коханку? До речі, гарна і розумна жінка. Чого тобі ще треба? І листа твого поки що не знайшла. Я вже не видавав тебе, хоч і варто було. Так що тобі ще не пізно.

Мої вуха відмовлялися вірити почутому.

— Отже, я вільний? — запитав я.

— Ти був би вільний (поки що), навіть якби вона не підтвердила того, що ти сказав, але, гадаю, в такому разі — ненадовго. Я ж казав тобі, що виступаю суто як приватна особа. Мені потрібно було лише знати — винен ти чи ні, щоб бачити, як поводитися. Арештовувати тебе зараз ніхто й не збирався. Хай би це робив той, хто повинен. Просто було б несправедливо, погодься, якби я постраждав у даній ситуації. Ти згоден?

— Згоден, — відповів я.

— То їдемо до тебе чи ти лишаєшся?

— Ні, дякую, — сказав я, — подорожі в такій приємній компанії роблять чоловіка нездатним до кохання. Та й забирати ваш дорогий час також незручно.

Я відкинув переднє сидіння і виліз з «Ниви».

— Я сам. Не турбуйтеся про мене.

Я розвернувся і пішов геть, але Сергій кинувся й наздогнав мене.

— Ну почекай. Слухай, ну зрозумій мене. Юрко, ти не повинен ображатися. Ти не уявляєш, що в нас там тепер робиться. Це пекло. Нова політика. Страхітливі комісії, буквально риють землю під собою. Викорінюють корупцію. А наші? Копають одне під одного, кожний лізе догори, і все по чужих головах! Це жах! Ти там сидиш, один у своїй дірі, міряєш, скільки дощу за день випало, і все тобі по цимбалах. Ти не знаєш, що це таке. Й уяви собі, в цій ситуації фігурувати десь навколо такого бруду? Ти усвідомлюєш, що я забруднився об це завдяки тобі? Звідки, скажи, я міг знати, винний ти чи ні? Та й поводився ти, погодься, дуже дивно. Чого ти так перелякався, як ми приїхали? Ти розумієш, що я міг позбутися всього і що навіть тепер неприємності для мене ще не скінчилися і смороду навколо цього ще вистачатиме?

— Розумію, — сказав я, — все нормально. Я не ображаюся. Просто дуже перехвилювався. Ну, все. Бувай.

Я подав йому руку і пішов геть. Та за якусь мить я сам кинувся за ним. Сергій уже підняв ногу, сідаючи в «Ниву», і оглянувся, побачивши мене.

— Слухай, — сказав я, — скажи ж хоч, що сталося. В чому ти мене підозрював? Що за вбивство?

Сергій посміхнувся і закрив дверцята.

— Вбили того кадра, що мав рушницю до тебе.

— Гаркушу?! — це в мене вихопилося саме.

Сергій викотив очі:

— Звідки ти знаєш? Я ж не називав тобі його прізвища!

— Я їздив тоді у Надлісне, — відповів я.

— Фанат, — сказав Сергій, — ти все-таки погано закінчиш.

Але я вже цього не чув, настільки був вражений звісткою. Гаркушу вбито!

— Отже, Гаркушу все-таки вбили… — вголос подумав я.

— Все-таки? — перепитав Сергій. — Чому все-таки?

— Поїдь у Надлісне й дізнаєшся сам, — порадив я. — А ще краще — хай поїде той, хто розслідує справу. Якщо він порядна людина, то в нього пропаде тяга до пошуків убивці.

Сергій промовчав, запитливо дивлячись на мене, але вже без підозри, з суто професійною зацікавленістю.

— А як це сталося? — запитав я. — Якщо, звичайно, не службова таємниця.

— Ось це якраз і цікаво! — він загадково зиркнув на мене. — Постріл з мисливської рушниці дванадцятого