Олексій Михайлович Волков - Виконавець

— Ну-ну… І де ж ти був? — не приховуючи сарказму, ще раз запитав він.

— Я був у однієї жінки.

— Це добре, — тепер у його словах чулася насмішка, — я радий за тебе. Але, як ти сам розумієш, твоїх слів замало. Я повинен з нею познайомитись.

— Розумію, — сказав я.

— І хто ж вона така, де живе?

— У вашому місті, — відповів я, — звати Світланою.

І тут у мене народилася надія. Зараз, відразу, він мусить побачитись і переговорити з нею, щоб перевірити мене. Звісно, мене він тут не залишить, адже я можу її попередити по телефону. Він потягне мене з собою. Я повинен був якнайшвидше забрати їх звідси, до того, як вони поцікавляться моєю рушницею, бо, якщо він спитає про неї, — всьому буде кінець. Йому не знадобляться вже ніякі свідки. Зараз це основна проблема. А далі, можливо, дорогою мені вдасться оговтатися і щось придумати. А потім уся надія буде на Світлану. Якщо зорієнтується. Якщо зрозуміє. Якщо вона схоче мені допомогти. Але чи мав я право сподіватися на це?

— Яка в неї адреса? — запитав Сергій.

— Адреси не знаю, ми не листувалися. Можу хіба що показати.

— Ну, звичайно, — погодився він, — але ти мені ще розповіси, що ви там робили, про що говорили, адже я повинен добре перевірити, чи ти кажеш правду.

Тепер уже він просто знущався з мене. Він мені не вірив.

— А як ти гадаєш, — спитав я, — що ми там могли робити?

— Треба думати, кохалися, — делікатно уточнив Сергій, — і про що ж ви говорили?

— Ні про що таке, — відповів я, — власне, на розмови часу не було — я поспішав до поїзда.

— Може, ти й квитки маєш з числом? — поцікавився Сергій.

— Ні, не маю. Якби я знав, що мені таке вчинять, то підготував би заздалегідь, знайшов би вже десь.

— Ну, зрозуміло, — погодився він, — гаразд.

Сергій підвівся з крісла і сказав:

— Поїхали. Ну і, звичайно, ти розумієш, що для повного щастя… — моє серце завмерло, — мені потрібна… — моє серце стислося, — твоя… фотографія, — і тільки після цього я відчув глухі удари, від яких пульсувало десь аж у горлі.

Він дав промашку. На моє щастя. Я знайшов фотокартку, і ми поїхали. Друг у цивільному вів машину досить упевнено і на значній швидкості. Очевидно, йому не заважала кобура під пахвою, і він не боявся ДАІ. Інший колега сидів поруч з ним, спереду. Іноді вони про щось перемовлялись. Ми з Сергієм їхали ззаду і практично всю дорогу мовчали. Це була друга його помилка. Він дав мені спокій зі всілякими розмовами, і мій мозок виявився звільненим для роботи. Я повинен був щось придумати. Обов’язково щось придумати. Я мусив вигадати йому своєрідну пастку, в яку б він, нічого не підозрюючи, потрапив, а Світлана дістала наводку, аби правильно все зрозуміти і мати змогу виручити мене. І я напружено думав, але нічого не складалося. Дорога спливала дуже швидко. Я намагався згадати про нас зі Світланою щось таке, що могло б дати їй підказку, та все це не годилося.

Ми заїхали в місто, і мені довелося вказувати дорогу. Стало ще важче. Рятівна думка прийшла чи не останньої миті. Машина зупинилася в дворі. Клацнули дверцята «Ниви». Я взяв за руку Сергія, який уже намірився вилазити.

— Слухай, є тут одна проблема. Думав, чи казати тобі… Все це для мене складається так неприємно й непевно… Ну, словом, я не можу заручитися, що вона схоче мені допомагати. Розумієш, наша зустріч, про яку йдеться, була останньою. Я дуже непорядно повівся з нею як із жінкою. Вона давно вже мені набридла, і я вирішив, що час з нею зав’язувати, та якось не було рішучості на цю розмову. Знаєш, вона ставилася до мене дуже серйозно, можливо, я несвідомо давав їй якісь надії… Словом, я вчинив з нею не по-джентльменськи. Мені забракло духу на розмову, і я просто вирішив зникнути. А їй залишив листа. І якщо вона вже знайшла його, то я, напевно, зараз для неї просто ворог. Розумієш? А ворогам іноді є бажання помститися. Ось так. Зважай на такі обставини, коли спілкуватимешся з нею.

Сергій запитливо дивився мені в очі і намагався зрозуміти, брешу я чи ні. Хоча я бачив, що після моєї розповіді в нього ворухнулося якесь співчуття. Очевидно, проблеми з жінками були знайомі і йому.

— І де ж ти сховав того листа? — в його словах усе ж таки вчувалися інтонації сумніву.

— В книжковій шафі, на третій згори полиці.

Він не сказав нічого. В мене все-таки з’явився якийсь шанс. Зараз він увійде і закидає її питаннями. Ясно, вона не видасть сходу те, що мені хотілося б. Скоріш за все, Світлана просто не зрозуміє, чого від неї хочуть. І нове хвилювання охопило мене, коли масивна Сергієва фігура зникала в дверях під’їзду. Надто мало надії, навіть якщо вона схоче ще раз мене врятувати. Я любив читати детективи і розумів, що мало відбутися нагорі. Звичайно, він не спитає її — чи був у вас оцей громадянин тоді-то й тоді і чи справді ви з ним кохалися. Ні. Він запитає інакше, щось на кшталт — а чи знаєте ви цього громадянина і коли й де ви бачили його востаннє. Якщо навіть припустити, що вона попаде пальцем в небо, він тоді запитає — а як, припустімо, відбувалася ваша зустріч, що ви