Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

— Убий її! — знову заревіло військо і лицарі з братом короля на чолі. — Інакше вона тебе вб’є: чи так, чи інак!

— То що мені зробити? — спитав майже безпорадно Урґх. У битві йому не було рівних — там він завжди йшов за інстинктом своєї дикої натури, що прагнула крові. Але там, де треба було думати, він губився. Тому з часом Буду став для нього незамінним, навіть коли й помилявся.

— Зараз, пане, її треба сховати, — прошепотів на вухо слуга своєму володареві. — Потім я тобі все поясню…

— Але де? Де мені її сховати? У льохах? А той землетрус у Містечку, пам’ятаєш? — безпорадно допитувався Урґх.

— На вогнище! На вогнище! — гукали вояки. — Або проштрикни її мечем! Та не тягни ж!

— Якщо вона королівського роду по материнській лінії, то успадкувала магічні таланти, про що також сказано у Пісні Єдиній, — хутко шепотів Буду Ургхові. — Тому ти маєш замкнути її в приміщенні без жодних отворів, навіть найменших. Інакше вона перетвориться на мишу чи на павука і втече…

— То де мені її замкнути?! — закричав майже у відчаї Урґх. Будь-які перешкоди завжди викликали у ньому гнів, до якого домішувалась ще й образа на обставини, що викликали ці перешкоди.

— Вбий її і не слухай цього лиса! — викрикнув брат. — Якщо вона також Чарівниця, ти ніколи з нею не даси ради! Розпалімо вогнище — і хай вона там згорить!

— Розпалімо вогнище! — підхопили вояки, вже передчуваючи радість такого видовища.

— Пане, раджу тобі вислухати мене, — знову прошепотів Буду. — Тобі це буде дуже вигідно. Тільки замкнеш її у приміщенні без вікон і з дверима з литого металу.

— Ти про мою скарбницю кажеш? — занепокоївся Урґх. — А золото я куди діну?

— Нікуди. Хай разом з нею буде. Вона, о пане, набагато цінніша за все твоє золото.

— Гаразд. Із вогнищем ми завжди встигнемо, — заявив Урґх. — Гей, замкнути її у скарбниці…

Юрбою, що стояла у дворі, прокотився невдоволений гул, який, проте, відразу стих, коли Урґх обвів усіх диким поглядом.

— …твої майстри, о пане, за ніч підготують кімнату, яка відповідатиме нашим намірам, і вранці туди перенесемо Істоту, бо у скарбниці вона швидко задихнеться, — закінчив Буду. Урґх нічого не розумів і тільки бездумно кивав головою.

Вояки слухняно рушили до скарбниці, несучи Дівчину, обплетену сіткою. За прочиненими на мить залізними дверима у світлі смолоскипа замерехтіли скарби: золоті злитки й монети, діадеми, персні, браслети й намиста, коштовні камені, коралі, срібні прикраси. Все це колись належало родам Великого Королівства. А тепер на золотих скарбах лежала, обплутана сітями, остання спадкоємиця роду Люілів, що й була власницею цих багатств.

Урґх поспіхом подався до своїх покоїв. За ним, ледве встигаючи, біг Буду. Ніхто не зауважив Айока, який прошмигнув туди ще перед ними і скулився у темному кутку за завісою. Він і сам не знав, як це він спромігся (на його думку) на таку велику відвагу. Зате знав одне: остання жива Істота зі справжнього королівського роду Люілів потрапила сюди з його вини. Від милості чи немилості його батька залежало її життя. В очах всіх лицарів Урґха Айок бачив язики вогнища. Тепер він прагнув довідатись, як і чому могло статись те, що видавалося неможливим: від негайної смерті цю дівчину врятував не хто інший, а її найзавзятіший переслідувач — Буду. Чому він так вчинив? Чого він хотів цим домогтися? Айок не сумнівався у тому, що Буду, напевно, мав якусь темну і, безперечно, лиху мету. Він врятував Люелле — бо таке в неї мало бути ім’я, за традицією роду, — не тому, що у нього добре серце, і не тому, що відчув докори сумління або внутрішній голос підказував йому: він, Буду, — мешканець цього краю, а не Загарбник. Ні, Буду, напевно, вигадав щось жахливе…

Урґх зі своїм слугою зайшли в покої. Айок завмер за завісою, весь перетворившись на слух, бо ж Буду зазвичай говорив пошепки. Урґх зате, як завжди, гримів на всю кімнату.

— Що це ти вигадав, Буду, чортове насіння? — рикнув він з неприхованою цікавістю.

— Тихіше, пане, у твоєму замку є також і недобрі вуха… — прошепотів Буду.

— Жартуєш ти чи що? — проревів Урґх. — У моєму замку наймогутніший я і всі бояться мого гніву!

— Так, пане. Але дехто радіє, що у тебе є гризоти…

— Пісня Єдина і її пророцтва? — зареготав Урґх. — Та ж вони також небезпечні для всіх мешканців Замку!

— Так, пане. Але в тебе є ще інша біда. Твій син… — і Буду затих.

Урґх трохи помовчав і понуро відповів:

— Так, мій син не гідний імені Великих Урґхів, і навіть якби та клята Пісня нам не загрожувала, то у мене, Урґха XIII, немає спадкоємця…

— …але ти міг би його мати, — швидко додав Буду.

— Дурню! Я вдівець і застарий. Куди вже мені плодити нових синів!

— А тобі й не треба, пане. Твоїм наступником, що принесе щастя цій країні, буде не хто інший, а твій єдиний син, Айок, майбутній Урґх XIV…

— Що ти верзеш, Буду! Ти прекрасно знаєш, що він на таке не здатен. Мені від цього боляче, але що ж із того? Тут уже нічого не поробиш. Мої лицарі слушно вимагають, щоб моїм спадкоємцем став мій небіж, Варґхр. Айок на троні приніс би моєму родові тільки