Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

це бути дівчина!

Айока не треба було далеко шукати. Тремтячий і переляканий, він стояв зовсім поруч, у натовпі лицарів і вояків, вдивляючись у нерухому постать, якої майже не можна було роздивитись — лишень обриси фігури. Його серце переповнював відчай. Чи не сталося через нього, Айока, так, що віщим чарам Пісні Єдиної настав край? Тепер його батько Урґх позбавить життя цю Істоту, якій було призначено повернути свободу поневоленим співвітчизникам його матері. Хто може замінити цю Істоту? Та вже ж не він — слабак і боягуз. Крім того, ця Істота має походити з прадавнього роду Люілів, законних владарів Великого Королівства.

— Айоку! — почув він раптом суворий і грізний батьків голос. — Це може бути дівчина?

— Не розумію… — пробелькотів Айок, якого цей голос несподівано вирвав із його думок.

— Я питаю тебе, чи у Пісні Єдиній сказано, якої статі має бути ота Істота? Чи це може бути дівчина?

Айок раптом подумав, що він міг би збрехати, але зрозумів, що це і так не врятувало би життя Істоті, замотаній у сіті. Хтозна навіть, чи це би його не вкоротило — через розчарування і лють його батька.

— Так, — промовив він несвідомо. — Може бути дівчина, і навіть багато що про це свідчить. У Пісні ніде й ніколи не сказано, але… — і хлопець майже мимоволі прошепотів:

…у цієї Істоти буде волосся золотої барви, пшениці цього краю, очі, як небо перед грозою, і невеликий магічний дар вона має від дочки Люілів, останньої з цього роду, що втекла від ворога…

— Та що ти знов бубониш якісь дурні вірші? — заверещав Урґх, схиливши своє величезне червоно-синє лице до дрібного, блідого обличчя сина.

— Він декламує рядки Пісні, які все пояснюють, — тріумфально озвався Буду. — У Істоти в сітях, у дівчини, волосся кольору золота і такі самі очі, як сказано у Пісні. Подумай, пане! Ніхто з нас ніколи над цим не замислювався, бо нас паралізував страх, надто сильний, щоб уважно прислухатись до слів Пісні. Це не просто може бути дівчина, це має бути дівчина, а не хлопець. І це довів твій чудовий розумний син, о пане…

Брат Урґха та його рідні неспокійно перезирнулися. Шанси їхнього сина, Варґхра, отримати престол після смерті дядька почали зменшуватись.

— Чого це? — спитав приголомшений Ургх. — Чого це дівчина?

— Ця Істота в Пісні описана так, що це напевно має бути дівчина. А крім того, пане, хіба ти вже забув власні родові легенди? — тріумфально допитувався Буду вже не писклявим, а рівним голосом. — Остання дочка Люіля XXIV, Люелле, наділена магічним даром, дружина Придворного Мага, втекла від погоні Урґха І і ніяких слідів від неї не залишилось. Твій прапрапрадід переслідував її по всій країні, але даремно. Його наступника довго непокоїла думка: а що як у цьому шлюбі народилась дитина? Бо ж ця дитина мала би всі права на трон. І могла би колись стати для вас небезпечною. Вояки твоїх предків вбили безліч вагітних жінок з ясним золотим волоссям, їхніх чоловіків та дітей. Але серед них не було Люелле. На жаль, твої предки, які жили пізніше і вже не відчували, що їхній владі щось загрожує, забули: десь у цій країні, вочевидь, і далі живуть справжні нащадки королівського роду. Нехай тільки по материнській лінії, але зате народжені від жінки, наділеної магічним даром. Вони забули про це, о пане. Лише Пісня Єдина, яка поширилась по всій країні і нарешті дійшла до вух Урґхів-королів, нагадала нам, що привид королівського роду, роду Люілів, цілий час десь блукає. Але сотні років від них не було ні слуху, ні духу, і вистежити спадкоємців Люіля XXIV було неможливо. Та якщо все почалося з дівчини, королівни Люелле, що близько зналася з Чарівницями, то і закінчитися все має на Дівчині. Цей магічний дар, про який ідеться в Пісні і яким має бути обдарована також та Істота, у роді Люілів успадковували лише дочки. Синам він ніколи не передавався. Отож, о пане, перед тобою — остання жива й справжня спадкоємиця роду, роду справжніх королів цієї підкореної країни…

Тіло, обплетене сіттю, різко сіпнулося. Лицарі, що зібралися навколо, перелякано сахнулися з криками:

— Вбити її!

— Вбий її! Не зволікай! — підхопили голоси лицарів і вояків, що зібрались на дворі замку.

— Убий її і хай настане кінець тій клятій Пісні! — проревів брат Урґха, могутній лицар із такою, як у брата, кучмою, схожою на лев’ячу гриву, і низьким чолом.

Урґх, що раптом сп’янів від тріумфу, нарешті вільний від усіх страхів і нічних кошмарів, що мучили його майже з колиски, підняв догори свій меч, коли тишу, що раптово запала, прорізали водночас два голоси:

— Не роби цього! Не вбивай її! — майже в один голос закричали Буду з Айоком. У голосі першого звучали нотки перестороги, а в голосі другого — лише безсилий відчай.

— А це чого? — понуро поцікавився Урґх, в останню мить стримавши свій удар.

— Батьку, благаю тебе… — почав Айок, але Урґх відштовхнув його і впився маленькими чорними очима у Буду:

— Ще раз питаю: чого?

— Я відповім, коли ми залишимось наодинці, — прошепотів Буду, неспокійно глипаючи довкола.