Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Ви — англієць, — промовила вона, зникаючи за ширмою.

У Стівена не з’явилося думки, наскільки смішно він виглядає. Його шкіра практично розривалася, ставала майже прозорою під тиском крові. Дівчина посміхалася з ліжка. У неї були маленькі округлі груди. Вона сиділа на ліжку без простирадла, простягнувши ноги вперед та склавши руки на животі.

— Знімайте одяг, — сказала вона.

Стівен мовчки підкорився, і тепер стояв перед нею повністю голий. Дівчина мала терпіння — вона, мабуть, звикла до сором’язливих солдатів.

Стівен дивився на неї. Він уже майже шість років не торкався жінки. Дівчина була вродливою: карі очі м’яко світилися, рухалась легко та живо. Її молоде тіло не зазнано поранень. Йому хотілося потонути у ній, хотілося зануритися у клітини її шкіри і забутися там. Вона була спокоєм та ніжністю, втіленням можливості кохання та продовження людського роду.

Він підійшов на крок ближче до ліжка та згадав той день, коли інша жінка лежала ось так перед ним, із запрошенням розсунувши ноги, — і як він цілував її між ногами, відкриваючи її тіло язиком, відмикаючи його глибини. Він згадав, як вона здивовано задихнулась.

Він загубився у ній, поховав себе у бажанні та пристрасті, оселився в її тілі та віддав усього себе. У її коханні та довірі він полишив усі невирішені конфлікти свого життя. Можливо, його інше «я» — понівечене та зраджене — так і залишилося у ній. Тіло — це лише плоть, але вона забрала себе від нього. І це не просто примусило його сумувати за нею — вона таким чином вказала на його покинутість.

Раптова ніжність до темноволосої дівчини пропала. Вона посміхнулась і перекотилася на бік, аби він побачив округлість її стегон — занадто округлих, щоби їй вдалося швидко провести по них рукою.

Коли він подивився на верхню частину її тіла — на ребра та спину, — він згадав уламок снаряду, котрий стирчав з грудей Рівза. Згадав діру у плечі Дугласа — коли його рука провалилася майже до самих легенів.

Замість ніжності прийшла огида. А потім у голові стало порожньо. Вона — тільки фізична маса. Він втрачав контроль над собою. Розмазування старою дезінфікувального засобу між ногами не мало нічого спільного із тим, що він пізнав з Ізабель. Тіло її дочки було лише тваринною матерією — навіть не такою цінною, ніж тіла тих солдатів, які загинули у нього на очах.

Він не міг вирішити, що зробити з нею: оволодіти чи вбити. У кишені його штанів і досі був ніж, який він брав із собою на патрулювання. Він витяг його і звільнив лезо, тримаючи на долоні. Стівен підійшов до ліжка і сів на край.

Дівчина дивилася на нього широко розплющеними очима. Вона відкрила рот, але не змогла вимовити ані звуку. Її страх не викликав у нього жалю. Він повернув ніж лезом до себе та провів держалом у неї між грудьми і нижче по стегну.

Він і сам не розумів, що робить. Він ненавидів її за те, що вона не бачила тих жахів, які бачив він. Відчував, як шкіра на її ногах піддається під тиском. Держало ножа залишало тонкий білий слід на шкірі там, де плоть на мить відступала, а згодом знову наливалася кров’ю. Стівен хотів, щоб вона була не лише м’ясом. Він приклав держало до острівка волосся у неї між ніг, лезом до живота. Дівчина з жахом спостерігала за бликами світла на сталі ножа.

Стівен забрав свої руки від ножа. Він залишився балансувати на її шкірі. Дівчина з переляку не могла поворушитися. Зрештою, вона повільно провела рукою по стегну і взялася за ніж, не відводячи очей від Стівена. Дівчина закрила лезо і відкинула ніж в інший бік кімнати — той впав на земляну підлогу.

Стівен подивився вниз, на ліжко. У його порожній розум рікою полилися думки та звинувачення.

Дівчина заспокоїлася. Вона не покликала на допомогу, не протестувала — вона просто дивилася на Стівена. Розбитого, з понурою головою. Він вже не був такий збуджений. З відчуттям полегшення до неї повернулась і доброта. Вона торкнулась його руки. Стівен підскочив та подивився на неї. Він повірити не міг, що вона доторкнулася, та ще й ніжно. Вона б мала його вбити.

Він у невір’ї труснув головою.

— Що...?

Вона підняла палець та притисла до губ. Кожну мить вона ставала сильнішою — за рахунок свого полегшення та його розчарування.

— Тобі дуже важко. Війна.

— Пробач мені. Пробач, будь ласка, — почав він.

— Я розумію.

Він шоковано дивився на неї. А потім узяв свій одяг, зайшов за ширму і швидко одягся.

У безладі підготовки до переміщення дивізії ніхто і не помітив відсутності двох офіцерів вночі. Повернувшись, вони залишили мотоцикл там, де й узяли, і окремо прийшли у траншею тверезішими, ніж вони самі сподівалися.

Наступного дня Уїр отримав наказ. Ввечері вони переходять до розміщення — куди саме, ще невідомо, — а потім вирушають до Альбера.

Там на них чекають земляні роботи, які.вже розпочалися поблизу села Бомон-Амель. У наказі не йшлося, чи було це частиною якоїсь стратегії, чи лише звичайна передислокація. Та зважаючи на те, що з місця знімали усю дивізію, можна було припустити правдивість чуток: готувався наступ.

Уїр важко опустився на нижнє