Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

існує непорушний, зовнішній порядок, на який неможливо вплинути; нас рухають рухи більші, ніж ми самі, і ми не знаємо, що важливе, а що ні. І чому ж загублені ключі від квартири мали би бути менш важливими, ніж просування по службі чи закордонна поїздка. Чи є близнята Пйотровського менш істотними для світу, ніж зміни у кріслах ЦК після чергового пленуму? І отой вигук Ріти у якомусь сліпому забутті, безглуздий вигук — змія холодна! — хіба має менше значення, ніж паніка після смерти Сталіна? Може, саме так і є — що ми не знаємо справжньої ієрархії цінностей, — але як тоді жити, чим керуватися?

А якщо пізнання майбутнього неможливе, і Женя його дурить, а він, як дитина, дозволяє божевільному старому водити себе за носа? І немає ніякого майбутнього, ніякого визирання поза час. Існують просто наслідки теперішніх дій. Тоді відвідини на Саській Кемпі — це лише психологічний ритуал, пошук замінників безпеки, щось на зразок ходіння до церкви. І така візія є ще гіршою від попередньої, бо тоді б ми були лиш заручниками тут і тепер, гарматним м'ясом хаосу, жертвами ілюзій інших людей, стадом лемінгів, яке мчить наосліп.

Він не хотів про це думати. Як тільки лімузин рушав із Саської Кемпи і вертався на другий бік Вісли, він мав забути про Женю і про його сестер. Часом, вертаючись мостом Понятовського, він непереконливо обіцяв собі, що більше до Жені не поїде. А за тиждень, за два, за місяць знову відчував те саме прагнення, наче йшлося про те, щоби випити горілки, щоби послабити дотеперішній порядок, і він лиш кидав Пйотровському гасло «Саська Кемпа», і їхали туди увечері по ту саму порцію розпачу. «Про що мені, до біса, йдеться, про що мені йдеться?»

Наступного дня вранці він з'являвся в будинку, швидко піднімався до себе широкими мармуровими сходами, дивлячись під ноги, і лиш злегка кивав головою чоловікам у синіх костюмах, які його минали. У себе одразу западав за стіл із нестерпним почуттям, що він для цього місця зовсім не годиться, що він через силу мусить щоранку урухомлювати якусь особливу частину самого себе, щоби все це витримати. По суті, його гарний кабінет збуджував у ньому відрух нервових позіхів, почуття психологічно неможливе, суперечливе саме в собі — смертельну нудьгу поєднану з тваринним жахом. Ця дивна мішанина спричиняла, що він починав пітніти протягом першої години і часто мусив міняти сорочку, завжди на таку саму (приносив її в портфелі, старанно запаковану Рітою), звичайно, за зачиненими дверима, щоби не помітила його секретарка, їй-бо він вірив найменше. Потім, однак, і він, і його тіло, у дружньому зв'язку, який утверджувався з хвилини на хвилину, напомацки віднаходили одне одного, а допомагала у цьому чарка коньяку і кілька викурених цигарок. Він підозрював у себе звичайну неврастенію, перевтому. «Це мине, це само мине», — повторював він. І минало.

Свіжий, вже спокійний, підходив він до вікна і зі зростаючим почуттям тріумфу кидав погляд на рухливу круглу площу біля ЦК. Звідси було видно, які прості правила керують вуличним рухом, і може, так було й зі світом — зелені та червоні світла змінюються з чудесною ритмічністю, а в самій середині хаосу стоїть поставний міліціонер і з вишуканістю архангела показує людям правильний шлях.

Журек[3]

— Треба було нам взяти візочок, — сказала одна другій, коли вони вийшли на давно вже не чищену від снігу дорогу до автобусної зупинки.

Старша несла дитину, завинену в ковдрочку, яка зараз, коли швидко сутеніло, зробилася сірою, наче була брудна. Молодша йшла за матір'ю, ставила ноги просто в її сліди на снігу, так було легше.

— Треба було нам їхати вдень, а не на ніч, — знову обізвалася старша.

— Треба було й треба було, — сказала молодша. — Не встигла я.

— Не треба було так наряджатися.

— Ти теж наряджалася.

— Зовсім не наряджалася. Шапку не могла знайти.

На автобус ледве встигли. Той приїхав весь у парі, майже пустий — бляшана видмушка. На задньому сидінні тіснилася група підлітків. Їхали, мабуть, до містечка на дискотеку. Молодша приглядалася до них спідлоба, але жадібно. Оцінювала дівчат, особливо одну, у шкіряній куртці й обтислих джинсах. Мати про щось тихо запитала доньку, але та лиш буркнула у відповідь. Потім протерла вкриту парою шибу й дивилася в морок за вікном, який час від часу блимав світлами. Памолодь поїхала далі, а вони обидві вийшли на наступній зупинці, де бічна дорога поєднувалась із дворядною, по якій з гуркотом проносились великі вантажівки.

Поминули святково освітлений мотель і дійшли до рибного ресторанчика. Постояли хвильку перед написом «Завжди кока-кола», який, наче великий червоний місяць, освітлював фасад недавно відремонтованого дому.

— Покличемо його сюди чи як зробимо? — запитала мати.

— Ти йди, а я тут почекаю з дитиною.

Старша жінка увійшла й одразу повернулася.

— Немає його. Пішов додому.

Подивилися одна на одну і пішли на подвір'я.

Загавкав прив’язаний до будки собака. Автоматично запалилося світло. Сніг милосердно покрив увесь будівельний розгардіяш — купи дощок, пачки стиропласту, запаковані в плівку, піраміди пустотілої цегли. Пан Владек будував гараж.

Він вийшов до них. Поставний рудавий чоловік у в’язаному светрі, рукави якого немилосердно поролися. Здивовано подивився на них.

— А що то ви тут робите в такий час? — запитав без привітання.

— Маємо справу.