Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

Ядвіґа підсувала йому величезну кришталеву попільничку, і коли він затягався першою цигаркою, то відчував, що відбувається в ньому якийсь таємничий процес регенерації, наче він ставав колишнім собою, ще до війни — молодою, повною планів на майбутнє, легкою, ні до чого не зобов’язаною людиною-корком, яка завжди опиниться нагорі, що б там не діялось.

Потім сідали біля того круглого столу, покритого папером, тобто сідав він і Женя. Жінки приносили мішечок квасолі, клали перед братом і верталися на канапу. І тепер починалося. Схвильований Женя ставав серйозним. Знову потирав оті свої висхлі руки, потім однією стискав другу, аж вони неприємно хрупали, наче демонстрували зібраним, що тіло Жені складається з кісток, кісточок, лиш ледь поєднаних між собою тонкою, перепончастою шкірою. Тепер Женя в мовчанні висипав квасолини на папір, а потім усував по дві з купки й відсував набік. Повторював це дійство багато разів, аж С. починав відчувати сонну втому. Він тоді вертався думками на роботу, неуважно відтворював весь робочий день, сухі, задушні приміщення кабінетів, візерунок перського килима біля свого столу, якесь обличчя, випадково побачене на сходах, документи на підпис, силует Ріти, яка розв’язувала кросворд у «Пшекруї». Дрейфував по тих образах, приспаний бурмотінням старенького. Пальці Жені перебирали квасолини, які вдаряли одна одну з сухим, приємним для вуха тріском. І щоразу С. тоді думав, що він утомлений, що перепрацьовується і — що найгірше — що усі його зусилля є не так зайвими, як підозрілими, як, зрештою, усе навкруг. Він розпружувався і робився сонним. А Женя хімічним олівцем малював між квасолинами якісь випадкові, здавалось би, лінії. І починав говорити. Наприклад, повторював: «Застій, застій». Або: «Чоловік по твою праву руку має задум, який стане початком небезпечних для тебе змін. Уникнути цього не можна. Ти мусиш пізнати його задуми, щоби приготуватися. Чоловік з лівого боку хворий, і йому загрожує смерть. Так, він помре напевно». «Кожен помре», — мала додати щось від себе Урсула. «Ця інформація неточна. Ти мусиш сказати, коли помре». Женя, роздратований цим втручанням, нахилявся над квасолинками й кліпав від зусиль повіками. «Звідки я знаю, коли? Як ти така мудра, то йди сюди сама». С. під час цього обміну словами замислювався, ким може бути «оцей справа», а ким «оцей зліва». Чи йдеться про розміщення кімнат, чи Женя послугується якимись неясними метафорами? Хто є більш «лівий», а хто «правий»? Чи йдеться про світоглядні, чи політичні схильності, чи, може, це якась моральна оцінка — лівий і правий.

Але саме з отим умиранням справдилося тільки так. Товариш Каспжик, начальник С., захворів раптом на запалення легенів і за два тижні помер. Постфактум С. визнав, що той був «лівий». Розповів про це сімейству при найближчій нагоді. Женя втішився. «А я ж казав, казав?» — збуджено повторював він.

Так, Женя говорив речі загальні, таємничі, які справджувалися найнесподіванішим чином. Майже ніколи буквально. Він передрікав речі дрібні, банальні. Що С. загубить ключі від дому, що «хтось від машини подвоїться» (у Пйотровського народилися близнята) або що С. на якусь мить перетвориться у змію (Ріта вигукнула в якійсь черговій сварці: «Ти змія холодна!»). І усяке таке. С. думав, як це могло відбуватися, якою могла бути засада тих збіжностей. З опором природженого реаліста він фантазував, що квасольні пророцтва були насінням усіх можливих подій, які розвинуться в майбутньому, хоча й до кінця невідомо, як. Насіння квасолі знають природу іншого насіння, тобто тих подій, які ще не відбулися. Потенції можуть взаємопроникати і розпізнаватися. Так він собі це тлумачив. Тому не все могло бути ясним. Ясна ворожба була би підозрілою. Оскільки майбутнього ще немає, то немає й мови, якою можна би його назвати. Це й є причиною неясних метафор у вустах Жені. Коли в лютому чи навіть наприкінці січня 53 року старушок сказав про «велику смерть, яка для тебе оберне світ на краще», С. подумав про якогось далекого родича і його спадок, це було перше, що спало на думку, але тепер, постфактум, було ясно, що йшлося про смерть Сталіна. І за рік С. був переведений з п'ятого поверху на другий і враз став їздити у чорному лімузині, а Ріта одразу ощасливилася великою квартирою. Але що з того, якщо усе з'ясовувалось лише постфактум, лише з перспективи часу можна було зрозуміти дивацькі твердження Жені.

С. думав: «Навіщо мені такі знання? Навіщо мені таке знаття майбутнього, яке набуває сили лише постфактум, з яким нічого не можна зробити?» І якось попиваючи з Рітою коньяк у кухні (вона в отому своєму екзотичному халаті з павами, у пантофлях з помпонами, завжди акторка, навіть на кухні), він усвідомив, що йому зовсім не йшлося про майбутнє. Власне кажучи, його не цікавило, що станеться. Йому йшлося про сенс, про керунок. Ішлося про порядок. «Чи є в усьому цьому порядок?» — спитав він Ріту, а вона відповіла, прикурюючи цигарку: «Є — такий, який сам собі створиш». Але йому цього не вистачило. «А більший, загальний, понад нами?» — запитав. «Ясно», буркнула вона, цідячи хороший коньяк із відомого буфету. «Ясно. Історична справедливість, діалектика, класова боротьба… Дурного вдаєш?»

Він не міг сказати їй про Женю. Навіть вона не знала. Женя мав залишатися таємницею, соромливим секретом, схованим на дні шухляди, як пачка порнографічних знімків.

Пйотровському він час від часу давав пляшку шампанського або півкілограмову пачку кави. Нічого при нім не казав. Усвідомлював, що оті його поїздки на Саську Кемпу могли би знищити його кар’єру — його могли би звинуватити в шпигунстві, в зустрічах з агентом розвідки, не має значення, що немічним. За допомогою квасолин він передає йому таємні відомості, а усе це ворожіння — ніщо інше, як ворожа діяльність, скерована проти народної держави.

Вертаючись додому після чергового візиту, він думав, що якщо взагалі можна зазирнути в майбутнє, а це, мабуть, мало правдоподібно, власне кажучи, неможливо, бо ж час біжить однією колією від А до Б у тривимірному просторі і реальність існує об’єктивно, об’єктивно, об’єктивно — він жував це слово, бо думки йому раптом повтікали, — отож, навіть якщо припустимо, що майбутнє можна передбачувати, то виходить із цього якась страшна правда. І зосереджений, переляканий, він раптом усвідомлював її: