Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

— Так? — запитав він протягло, ще більш здивований.

— Можна увійти?

Він завагався, але лише на мить, майже непомітно. Впустив їх усередину, у свіжо тиньковані сіни, з грудочками цементу, які зараз хрупали в них під ногами. Увійшли до захаращеної кухні. Він, мабуть, майстрував щось біля мийки, бо шафка була відсунута від стіни, відкриваючи таємниці труб і колін.

— Можна сісти? — запитала старша.

Він поставив їм два стільці, майже посеред кухні, а сам закурив і сперся на ту відсунуту шафку. Лише зараз побачив дитину й усміхнувся.

— Хлопець чи дівчинка?

— Хлопець, хлопець, — відповіла молодша і розгорнула на дитині ковдрочку.

Відсунула їй з очей блакитну вовняну шапочку. Дитина спала. Її маленьке зморщене личко нагадувало пану Владкові свіжо вилущений волоський горіх. Було негарне.

— Гарний, — сказав він. — А як звуть?

— Ще ніяк, — весело сказала молодша.

— Владислав, — швидко встряла старша.

— Владислав? — здивувався він. — А хто ж тепер називає дитину Владислав?

Скривився. Затягнувся цигаркою.

— Ну, то що то за справа?

— Тебе звуть Владислав, і він Владислав… — тягла старша.

— Може бути й Владислав, хто сказав, що ні.

Замовкли. Чоловік струшував попіл на підлогу.

— Ну?

Жінка швидко відвела очі на кінчик спертого до стіни карниза й промовила у тому напрямку:

— Це твоя дитина, Владек. Ідуть свята, тож хочемо її охрестити.

Лице чоловіка застигло.

— Ти, Галино, хіба охуїла. Як це може бути моя дитина? Ну, Івонка, — звернувся він до дівчини, — як це може бути моя дитина, що ви обидві вигадуєте?

Івонка прикусила губу і почала швидко колисати дитину. Та прокинулася й заплакала.

— Хто батько? — запитав він.

— Ти батько. Це твоя дитина.

Мужчина підвівся й загасив черевиком цигарку.

— Вийдіть звідси, але вже — обидві.

Вони неохоче підвелися. Івонка насунула немовляті на очі блакитну шапочку.

— Ну, вже, вже, — підганяв він.

— Ну, добре, Владек, тоді батьком є твій син, Яцек, — сказала раптом матір уже від дверей, не обертаючись.

— Він був тут на Великдень, — задирливо додала Івонка.

— Забирайтеся.

Двері за ними зачинилися. Вони мовчки стояли на брудному, втоптаному снігу. За мить згасло світло.

— Ну, і що? — запитала Івонка в матері.

— А що має бути? Нічого.

Автобус мав прийти лиш за годину, тому рушили назад пішки.

— А казала ж тобі взяти візочок. Тепер будемо йти з годину.

— Краще йти, ніж чекати на зупинці й мерзнути.

Вночі дитина була неспокійна. Івонка спала, як убита, тому її мати мочила ріжок пелюшки в теплій воді і давала його малому смоктати. Він незграбно ворушив маленькими губками. Крізь шпари у блясі пічки миготів вогонь.

Вранці обидві були в крамниці. Івонка купила собі морозиво «Магнум». Коштувало маєток. Мати дорікала їй, що не йдеться навіть про гроші, але ж застудиться, і пропаде молоко. Івонка спокійно з'їла морозиво і знизала плечима. Дитина спала у блакитному візочку.

— Який гарний хлопчик, — нахвалювала продавчиня; вона вийшла на східці перед крамницею в білому нейлоновому фартусі, накинутому на светр. — Ох, як холодно.

Невдовзі у крамниці зробилася черга, як то завжди буває близько полудня. Цього разу тут були не тільки місцеві чоловіки по дешеве вино або проїжджі по колу й горішки для подорожі до кордону. Сьогодні прийшли господині по різні есенції до печива, по ванільний цукор, маргарин, родзинки. Продавчиня з дбайливістю аптекарки зважувала пташине молоко, галяретки в шоколаді й спеціальні святкові цукерки, у яких найбільше цінувалися лискучі золотисто-фіолетові обгортки. Ці малі прикраси висітимуть на ялинці. Людям зовсім не залежало, аби черга посувалася швидко, зовсім ні — кожен, хто тільки діставався до прилавка, заводив із продавчинею розмову, а вона, покинувши колонки цифр, пакетики з порошками для печива, спиралася на прилавок і вислуховувала принесені оповіді. Виглядало це навіть так, наче люди платили не грішми, наче гроші були лише ритуальними камінцями. За родзинки, порошки для печива, дешеве вино платили невеличкою історією, питанням, дотепним слівцем. Тому це тривало так довго.

Перед крамницею затримався темно-зелений елегантний автомобіль, із тих найновіших, які мають високий, схожий на коробку зад. На його даху їхали лижі. З машини вийшов чоловік, одягнений у фірмові штани й куртку, у смішній шапці на голові. Сказав щось жінці, яка з двома дітьми-підлітками залишилась у машині. Чоловік легко вибіг східцями і став у кінець черги одразу за Матушеком.

— А є журек? — запитав фірмовий чоловік, потираючи руки, і додав без зв'язку: — Уфф, як холодно.

Від цього питання про журек скис якось крамничний гомін. Продавчиня, яку вернули до її занять посередині монологу, неприязно подивилася на приїжджого.

— Журек, такий у пляшці. Або може бути в баночці, не знаю, які у вас тут звичаї: пляшка чи баночка.

— Журек, — підказала продавчині пані Матвіюкова і почала пакувати в