Геза Гардоні - Зірки Егера

Одного весняного дня на лавочці в саду Єди-кули  сиділи двоє сивоволосих старих чоловіків. В обох ноги закуті в легкі кайдани. Один невільник спер лікті на коліна, другий відкинувся на спинку лави і, поклавши руку на бильце, дивився на хмари.

Той, що втупився в небо, був старший, ніж його сусід. Борода сягала йому аж по груди, а біла грива на голові куйовдилася на вітрі. Обидва були в угорському одязі. Гей, багато одягу зносили вже угорські в'язні в Семибаштовому замку!

Сиділи мовчки.

Весняне сонце маревом огортало сад. Між кипарисами, туєю і лаврами цвіли тюльпани й півонії. Крислата шовковиця над їхніми головами купалася в сонячному промінні.

В'язень, що дивився на хмари, схрестив на грудях свої дужі руки і, глянувши на товариша, запитав:

— Про що задумався, брате Майлад?

— Згадалося горіхове дерево в моєму саду,— відповів той, нахилившись вперед.— У Фогораші в мене під вікном росте горіх...

Обидва замовкли. Потім знову заговорив Майлад:

— Одна його гілка відмерзла. Чи пустило дерево новий пагін? Ось про що я думаю.

— Напевне, пустило. Коли дерево замерзає, від кореня йдуть нові пагони. Виноградна лоза теж пускає пагінці від кореня. Тільки людина не випускає...

Вони знову помовчали. І знову першим озвався Майлад:

— А ти, Балінте, про що думав?

— Про те, що капи-ага[38] така ж погань, як і решта турків.

— Що правда, то правда.

— Він хитрий, як лис. Моя дружина надіслала йому тридцять тисяч золотих, аби він «хитрістю» своєю звільнив мене від цих ланцюгів. Відтоді вже минуло три місяці...

Невільники знову замовкли. Майлад потягнувся за кульбабкою, що жовтіла в траві. Зірвав її. Розтер у руці й розсипав пелюстки по землі.

— Вночі я думав, Балінте, про те, що досі не знаю, чому ти сидиш у в'язниці. Ти багато разів розповідав, як тебе везли по Дунаю, як брязнув одним стражником об борт, як тебе привели сюди. Але початок, справжню причину...

— Признатися, я й сам її не знаю.

— Зрештою, ти спокійно жив у своєму маєтку. Ніхто не міг сказати, що ти мрієш стати королем.

— Я й сам часто сушив над цим голову. Самому хотілося б довідатись, чому я попав сюди.

Під барабанний дріб подвір'ям пройшов загін капиджі, і в'язні знову лишилися самі.

Балінт пересмикнув плечима:

— І все-таки я гадаю, що причина в тій нічній розмові. Султан запитав мене, чому я повідомив німців про його прихід. «Німців? — перепитав я здивовано.— Я повідомив не німців, а Перені[39]». — «Це один біс,— відповів султан.— Перені ж тягнув за німцями.— І султан скосив на мене примружені від гніву очі.— Якби ти їх не повідомив, ми могли б захопити німецьке військо зненацька. Взяли б у полон всіх вельмож і таким чином позбавили б Фердінанда головної сили! Тоді вже й Відень був би в моїх руках!» Коли цей мерзенний турок так гарикнув на мене, у мені вся кров закипіла. Ти ж знаєш, я завжди лишався самим собою і ніколи не звик таїти свої думки.

— І ти наважився йому заперечити?

— Я не відповів йому грубістю, я просто заявив, що повідомив німців про прибуття султана, щоб врятувати угорців, які перебували в німецькому стані.

— То була твоя велика помилка!

— Я ж тоді був ще на волі.

— А що він відповів?

— Нічого. Ходив туди й сюди — думав. Раптом повернувся до свого паші й наказав йому виділити мені гарний намет, щоб я переночував там, а вранці, мовляв, ми продовжимо бесіду.

— Ну і про що ви говорили наступного дня?

— Ні про що. Відтоді я більше не бачив султана. Мені виділили просторий намет, але з "нього вже не випускали. Щоразу, як я намагався вийти, переді мною схрещувалися десять списів.

— А коли тебе закували в кайдани?

— Коли султан вирушив додому.

— А мені наділи на ноги кайдани зразу ж, як схопили. Я плакав від люті, мов дитина.

— А я плакати не можу, в мене немає сліз. Я не плакав, навіть коли помер мій батько.

— Ти й за дітьми своїми не плачеш?

Балінт Терек зблід.