Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Боронь боже, мила! Як ти таке і подумати могла! — обурився Дубківський. — Щоб я та з тими ворогами України? Та ніколи!

— А як ти тут опинився?

— Прокрався, таємно! Це було дуже ризиковано, мене могли схопити і розстріляти, мене і хапали багато разів, але я тікав! Бо мусив дійти до тебе, як обіцяв. Чого тільки не зробиш заради кохання! Ох, мила, яка ж ти красива! — Дубківський кинувся до Оксани. Йому так хотілося обійняти її, притиснути до себе, відчути її тіло, таке ніжне і тепле! Він наслухався у підземеллі тих солодких стогонів Чета та Міри, він теж хотів тілесних насолод, тим більше, що його кохана Оксанка була поруч! Його Оксанка з ним! Він хотів її обійняти, але вона виривалася.

— Зачекай! — аж крикнула вона, дуже несподівано для сотника. Тобто, якби Дубківський звернув увагу на вираз її обличчя, то зрозумів би, що вона сприймає його не так вже й привітно. Але Славко був у солодких мріях. Він схопив її і поцілував, вклавши у поцілунок всю накопичену за місяці поневірянь і втеч ніжність та пристрасть. Він умів цілуватися, то зламав її опір, Оксана застигла у його обіймах, а потім палко відповіла. Ох, як жадібно вони цілувалися! Наче дикі звіри, водночас небезпечні та ніжні! А далі він почав знімати з неї сукню, а вона скинула з його голови брудний кашкет.

— Господи! Що це! — вона очам своїм не повірила, бо це були знову вуха. Величезні, наче у слона. Оксана бачила слона, колись в їх місто приїздив цирк. Червоні, здоровезні вуха, такі самі, як і у Борі! — Та ви що, знущаєтеся! — аж закричала Оксана.

— Не хвилюйся, мила, не хвилюйся! — шепотів Дубківський, який не хотів відриватися від коханої через ті кляті вуха. — Просто води попив не там, де треба. Поганий струмочок. Не хвилюйся!

Але Оксана відштовхнула його.

— Йди геть!

— Кохана, що таке? Ну подумаєш, вуха! Я їх зараз сховаю! Просто не берися за кашкет, і все! Оксаночко, як я за тобою скучив! Мила моя! Ну чого ти? Чого ти? — шепотів він і все хотів притиснути її до себе, але вона не давалася.

— Славко, забери руки!

— Чому?

— І сам забирайся, я прошу! — строго сказала Оксана.

— Як забирайся? Я ж за тобою прийшов! Мила, що ти таке кажеш?

— За мною? — здивувалася Оксана.

— Так! Поїдемо разом!

— Куди?

— До наших! А потім, коли виженемо червоних, повернемося! Поїхали, люба! Україна чекає на нас!

— Я нікуди не поїду! — рішуче сказала Оксана.

— Як? — ошелешено спитав Славко.

— А так!

— Але ж ми мусимо бути разом! А тут мені залишатися не можна, бо червоні мене розстріляють!

— То тікай!

— По-перше, Дубківський ніколи не тікає! Він не якийсь дрібний злодій, щоб тікати! — Славко став у позу, гідну якоїсь провінційної театральної вистави: руки в боки, груди колесом. — По-друге, я ж не можу піти без тебе! Ми ж обіцяли одне одному, ми ж кохаємо і…

— Це в минулому, — сказала вона. Тихо та вперто.

— Що? — Дубківський закрутив головою, наче почув якусь маячню, у яку не міг повірити. — Що?

— Наше кохання в минулому, — вона не посміхалася, вона дивилася на нього якимось чужим, холодним поглядом.

— Оксано, що ти верзеш? Припини! — він ще сподівався, ще це якийсь жарт.

— Я не кохаю тебе, — вимовила вона неквапливо і чітко. Не відводила погляду. Дубківський розгублено вирячився на неї. Він не чекав такого розвитку подій.

— Оксано, не жартуй так! Мені боляче це чути!

— Я не жартую.

— Як не жартуєш? Оксано! — Дубківський кинувся до неї, йому здавалося, що варто злитися у поцілунку з коханою, як все налагодиться. Але вона не дала себе обійняти, замість цього наставила на сотника пістолет. Такий невеличкий дамський браунінг, який подарував їй Боря. Бо ж часи були тривожні, злодіїв та бандитів повно, ось і озброїв кохану жінку для її ж безпеки.

— Не підходь, — попередила вона, і голос Оксани видався Дубківському дивовижно чужим та ворожим.

— Кохана, що трапилося?

— У мене є інший.

— Що? Як? — подиву сотника не було меж. — Як? — він перепитав, наче це було щось вкрай небувале.

— А так! Ти зник, невідомо, чи живий, чи ні! Скільки часу минуло!

— Ми ж присягалися чекати одне одного хоч все життя!

— Славко, ти був дитиною і залишився! Так не буває! Життя складніше за красиві слова!

— Але…

— Не наближайся! — вона знову наставила пістолет.

— Але…

— Просто йди звідси і не повертайся! Забудь про мене!

— Але…

— Все! Йди!

— Кохана, я не вірю! Ти розігруєш мене!

Дубківський схопився за думку, що Оксана жартувала, як за останню соломинку.

— Ти жартуєш, жартуєш!