Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

Він підхопився, оббіг стіл і схопив Оксану. Знову потягнув до ліжка. Там встиг роздягти і скинув штани сам, коли на вулиці зчинилася стрілянина. То охорона помітила втечу Чета та Бар-Кончалаби. Ліберман підхопився, смішний без штанів і в кашкеті.

— Милий, зостанься! — простогнала Оксана. Він розпалив її своїми пестощами, Оксана не хотіла, щоб він зараз пішов. — Будь ласка!

— Не можу. Там щось відбувається! — комісар швиденько одягнувся. — Мабуть, тривога, мені треба туди, — поцілував її і втік з наганом у руці.

Оксана залишилася у ліжку. Потім підвелася, одяглася, сіла за стіл і почала меланхолійно пити чай з цукерками. Згадувала про часи, коли вона була перша наречена не тільки в Охтирці, айв кількох навколишніх повітах. У неї був свій виїзд, дві свої кімнати, особиста покоївка. А ще цілий почет залицяльників, які ловили кожний її погляд. Ото було життя! Вона згадувала, як їздила з родиною у Біаріццу, як танцювала на балах у Києві. Та багато ще чого можна було згадати. Тільки боляче то було. Бо зараз їй доводилося власноруч чистити картоплю чи патрати курей, щоб зварити суп собі та батьку. Доводилося самій прати і прибиратися. А ще радіти оцим пакункам, які приносив Боря. Радіти, наче вона якась проститутка, що віддається за копійки!

От як перевернулося життя. Але вона не буде скиглити, не буде чіплятися за те, що було. Інакше стане такою, як батько, який весь у спогадах, який не хоче бачити, що все змінилося і вороття немає. Вона — молода та красива, вона — розумна, як би не летіло життя шкереберть, вона втримається на ногах і зробить все правильно.

Оксана налила собі вина. Пила та посміхалася. Знала, що Боря ще повернеться. І в них буде кохання. А за місяць чи два вони одружаться. Потім треба буде поїхати з міста, кудись, де її не знають. Щоб не дошкуляли її походженням. Вона в анкетах пише «донька банківського службовця», а хто там розбереться, чи її батько був дрібним клерком, чи головою правління. Боря говорив, що коли революція переможе, то вони переїдуть жити до Москви. Це їй подобалося. Москва — велике місто, не ця провінційна діра — Охтирка. Оксана закрила очі і поринула у мрії про майбутнє столичне життя. Блискуче, розкішне, з великою квартирою і покоївкою, це обов’язково. А ще у Бориса буде службове авто з водієм.

Вона уявляла, як їде на якийсь бал, коли у двері постукали. Невже Боря так швидко повернувся?

— Борю? — вона підвелася іти до дверей, потім згадала, що не зачинила їх. І за дверима те зрозуміли, бо вже зайшли. То був Дубківський. Він прокрався городами до міста, вже був поруч, коли зчинився галас біля штабу, треба б було перечекати, поки все вляжеться, але сотник не міг більше чекати. Він так хотів побачити Оксанку, що побіг до будинку коханої, хоч дуже ризикував. Спочатку кинувся у більший будинок, але там були Поранені та медсестри, а ще охорона на вході. Почав обходити, хотів заглядати у вікна, коли побачив її у вікні будинку для прислуги. Кинувся, відчуваючи, як калатає серце. Оце забіг у середину. Оксана спочатку його не впізнала.

— Хто ви такий? — спитала перелякано. Часи були тривожні, тільки і чекай біди.

— Оксано, це я! — Він був у брудному одязі, давно не голений, нервовий, бо ж крався темними вулицями, повсякчас ризикуючи зіштовхнутися з патрулем. — Це я, Славко! — він посміхнувся. І тоді вона згадала цю усмішку.

— Славко?

— Я! Славко!

Вона ошелешено дивилася на нього. А він дивився на неї і млів. Бо вона була надзвичайно гарна. Густе та блискуче волосся, висока грудь, тонка талія, хвилі стегон. Сотник схопився рукою за стіну, щоб не впасти. Вона згадала їх роман. Не перший у неї, але такий же пристрасний. Цей Славко прийшов до Охтирки з мазепинцями, як називав старий Німчинов армію УНР. Був сотником. Оселився в будинку Німчинових, ще в тому, великому будинку. Хоч він був озброєний, господар у місті, але поводився чемно, не дозволив міщанам розграбувати будинок, навчив Оксану їздити верхи. Саме за містом, десь на лугах попід Ворсклою сталося те, що і мало статися між молодими та гарними. Славко почав писати їй вірші і носити букети, розповідаючи про світле українське майбутнє. Оксана в те майбутнє не дуже вірила, батько взагалі чекав, коли повернеться цар-батюшка і наведе порядок. Але коли є кохання, політика відступає на другий план, вони їздили на Ворсклу, кохалися, і все було добре. А потім червоні почали наступ. Під містом загриміли гармати. Славко пообіцяв відігнати червону пошесть і повернутися до коханої. Але червоні кинули великі сили і мазепинцям довелося відступати. І Славко пропав. Це було кілька місяців тому. Оксані довелося зробити аборт, бо вона не хотіла народжувати байстрюка. Вже почала забувати про сотника, який був непоганий, тільки що забагато балакав та був занадто мрійливим, а чоловікові це не дуже личить. Аж ось на тобі, прийшов.

— Що ти тут робиш? — спитала Оксана. В неї були погані передчуття.

— Прийшов за тобою, — посміхнувся Дубківський і солодко зітхнув.

— Що?

— Прийшов за тобою, кохана Оксанко! Я ж обіцяв! — Дубківський дивився на неї і посміхався, бо бачив, що вона розквітла. Така була вже гарненька, прямо персик. І дочекалася його, дочекалася! А як могло бути інакше, коли вони заприсягнись один одному в довічному коханні? Він згадував зелений-зелений луг над Ворсклою. Вони лежали на його шинелі і говорили, що будуть кохати одне одного вічно, що б там не було.

— Я прийшов за тобою, моя кохана! — урочисто промовив Дубківський, намагаючись підпустити у голос басу. Для серйозності.

— За мною? — Оксана аж скривилася, бо не розуміла, що відбувається. Звідки сотник узявся