Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Але жид, та ще й комісар! — старий Немчінов аж заплакав, так йому було боляче за доньку.

— Він дарує подарунки і він приємний, як чоловік.

— Ти говориш, як шльондра! — вибухнув батько і тут же сам злякався своєї нестриманості.

— Тату, завдяки цій шльондрі у нас є що їсти, нас не вигнали з цього будиночка, а вас не розстріляли за контрреволюцію, як більшість ваших знайомих! — нагадала Оксана. Вона не кричала, їй і не треба було кричати, достатньо підпустити у голос металу, і батько вже був зламаний. — Підіть погуляйте, подихайте свіжим повітрям. Тільки обережно, у місті комендантська година, щоби знову не довелося визволяти вас з комендатури.

Старий зітхнув і приречено почвалав з хати. Він вже звик до того, що нічого не розумів у новому житті, то лише терпів його. Оксана полегшено зітхнула, коли за батьком зачинилися двері. Вона наполягала, щоб батько пішов, бо будинок був маленький. Кухня та кімната. Їй досі ніяково було зустрічатися тут з чоловіками, відчуваючи, що батько все чує. То випроваджувала його погуляти. Останній раз подивилася у дзеркало. Вона була гарна. Не дивлячись на те, що останні роки були важкі, не дивлячись, що складно з парфумами, але вона була гарна. І вона зможе влаштувати своє життя, щоб не жевріти, не бути тінню, як її батько, а жити по-справжньому! Цей Борис, він був непоганою кандидатурою. Він зробив хорошу кар’єру у червоних, і в нього були неабиякі перспективи. До того ж він подобався їй як чоловік. Вона буде з ним, що б там батько не казав. Жиди теж люди, а комісари тепер найкращі з людей. У них влада, а влада збуджувала. Коли Боря розповідав, як страчував та милував, вона відчувала солодке збудження. Чоловікові личать влада та рішучість.

У двері постукали. Це мусив бути Борис.

— Заходь, — Оксана була з ним на «ти», це Борис так схотів, бо казав, що на «ви» спілкуються виключно недобитки з колишніх. Оксана не хотіла бути недобитком.

До будинку зайшов комісар Ліберман. Веселий, очі аж горіли. Одразу поліз цілуватися. Обіймав Оксану, м’яв її, шепотів щось на вухо, якісь сороміцькості, на які був великий майстер. Вона млосно сміялася і удавано виривалася. Те, що дається легко, має малу ціну. Оксана вже знала жіночі мудрощі.

— Ах ти моя антилопка! — Ліберман хрипко засміявся. — У мене для тебе дещо є!

Поклав на стіл пакунок з різною смакотою. Недарма наказав провести обшук базару для боротьби зі спекуляцією. У пакунку були і соковита шинка, і пляшка солодкого вина, і цукерки, і копчена риба, навіть два марципани, що невідомо як потрапили до Охтирки. Оксана захоплено дивилася на всі ці скарби. Людина, якій довелося голодувати, дивиться на їжу іншими очима. Оксані ж довелося. А тут була не просто їжа, а ціла гора минтусів! Поцілувала комісара, почала накривати на стіл, поставила самовар, щось балакали, але недовго, бо Ліберман схопив її, потягнув до себе, почав палко цілувати, потім розстібував ґудзики на сукні і підштовхував до ліжка.

Він такий нестримний, такий запальний. І як чоловік досить витривалий, хоча не вмів бути ніжним. Нічого, вона його навчить, думала Оксана, яка сама вся аж тремтіла від бажання. Зняла з комісара шкірянку, цілувала, скинула його кашкет і тут з нього випали якісь м’ясисті клапті.

— Господи! Що це? — Оксана відсахнулася від Лібермана. Той намагався її затримати, але дівчина вперлася спиною у стінку і відштовхнула комісара ногами. Той гепнувся з ліжка. — Що це? — закричала вона і так скривилася, наче побачила поруч з собою жабу.

— Оксанко, не хвилюйся! — зашепотів Ліберман, виставив руки, намагався заспокоїти дівчину. — Тихо, тихо!

— Борю, що це? — вона аж тремтіла, і голос її бринів від огиди.

— Це вуха, це мої вуха! — комісар швиденько сховав їх. — Просто не чіпай кашкет, і все! — Він знову поліз цілуватися, але побачив її побіліле від огиди обличчя і зупинився. — Ось і самовар готовий, — спробував він змінити тему.

Пили чай мовчки.

— Звідки вони? — спитала Оксана за деякий час, коли вже трохи заспокоїлася.

— Та води попив невдало.

— Як це води попив?

— Їхали полем, спека, а тут струмочок. Солдати, гади такі, не попередили. Я напився води, а струмочок виявився поганим. Виросло ось це. Та нічого страшного, — комісар посміхався і намагався виглядати бадьорим.

— Вони огидні.

— Я знаю. Я піду на операцію, їх одріжуть, — пообіцяв Ліберман.

Оксана згадала, що він і так обрізаний. Спочатку їй здавалося те огидним, вона ж ніколи не бачила такого. Але зараз звикла. Мабуть, і до обрізаних вух звикне. Згадала їх і аж сіпнулася. Які ж мерзотні! Навіть їсти перехотілося.

— А чому одне діряве?

— Отаман Куделін прострелив. Давай не будемо про них балакати. Їх скоро не буде, — насупився комісар.

— Добре. Вибач, милий, я просто злякалася. — Оксана не хотіла, щоб Боря на неї образився.

Ліберман широко усміхнувся і поліз через стіл, щоб поцілувати її. Оксана спочатку підставила щоку, а потім їй здалося, що вона відчула доторк його вух через кашкет. Здригнулася і ухилилася від його губ.

— Ну чого ти? — трохи роздратувався комісар. Ця дівчина йому дуже подобалася. Можна сказати, що він був закоханий, хоч, звісно, як революціонер та комісар ні в яке кохання не вірив. Він знав, що у відношеннях чоловіка та жінки головну роль відігравала природа, тілесні забаганки. А оте все кохання-зітхання — то вигадки і маячня старого