Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Розумієте, я зараз нічим не можу йому допомогти! Я ніколи йому не допомагав, я жив своїми справами, спочатку тією жінкою, до якої пішов з родини, потім книгою, всіма цими дослідженнями чудовиськ. Я був такий заклопотаний, що забув про сина. Я наче спав! І ось тільки тепер я прокинувся, побачив свої помилки, захотів їх виправити, але виявилося, що вже запізно. Прикро.

Професор ще довго каявся у своїх колишніх гріхах, говорив, що хоче втекти звідси, щоб зустріти сина і поговорити з ним.

— Не можна вмирати, не сказавши головного! Я хочу, щоб він простив мене! Він — моя єдина дитина! — аж плакав Бар-Кончалаба. — Господи, дозволь мені вибачитися перед ним! Не словом, а справою.

Чет професора майже не слухав. Навіть коли той підхопився і скрикнув, не звернув уваги. Думав про Міру. Та Бар-Кончалаба знайшов Чета у темряві, схопив за плечі і почав трясти.

— Як же я раніше не здогадався? Як же я не подумав? — кричав професор.

— Що таке? — здивувався Чет такій поведінці, прибрав руки професора.

— Це ж підвал охтирського будинку фон Шпіла! — кричав Бар-Кончалаба.

— І що?

— Тут має бути таємний вихід у двір! Той вихід, яким втік Шпиль, коли сюди прийшла поліція перевіряти скарги на барона!

— Тихо! — сказав Чет і закрив рот професора. — Не кричіть! Мусить бути вихід? — Професор щось замугикав. Чет прибрав руку.

— Так! Вихід! — прошепотів Бар-Кончалаба.

— Але я перемацав всі стіни, нічого не знайшов.

— Має бути якийсь таємний важіль, який відкриє хід. Покійний фон Шпіл полюбляв такі хитрощі.

— Тоді шукаємо! — наказав Чет.

Удвох лазили підвалом. Нічого не знайшли.

— Може, є інший підвал? — спитав Чет.

— Ні, десь тут. — розгублено сказав Бар-Кончалаба. — А може, нагорі? Ставайте мені на плечі!

Чет заліз на плечі професора, той кректав, але тримав. Чет борсався руками у темряві, коли, нарешті, знайшов щось.

— Є! — прошепотів Чет.

— Що там?

— Якась наче бурулька.

— Рухається?

— Зараз спробую.

Чет штовхнув те, що намацав, ця бурулька спочатку не піддавалася, а потім рушила з місця, і в підвалі пролунав потужний скрегіт, який чутно було і на вулиці.

— Відкрилося! — хрипко прошепотів професор, Чет зістрибнув з його плечей. І дійсно, у стіні відкрився отвір. Полізли туди. Загримотіли замки, бо солдати почули шум і зараз відчиняли двері до підвалу, щоб подивитися, що скреготало.

— Нумо, професоре, швидше! — підганяв Чет. Вони лізли нагору. Ось вже вибралися в сад за будинком. Вже були сутінки. Позаду кричали солдати, які помітили відсутність полонених. — Швидше!

Чет тягнув Бар-Кончалабу за собою, в штабі зчинилася тривога, вартовий вистрелив по тінях у темряві. Чет перекинув професора через паркан, переліз сам, вже бігли нічною вулицею. Позаду чулися крики переслідувачів. Вони б швидко наздогнали їх, бо професор був старий і після кількох десятків кроків вже почав задихатися, ледь пересував ноги.

— У кущі і сидіти тихо! — прошепотів йому Чет. Штовхнув професора до кущів, а сам почекав, поки солдати підбіжать. Щоб помітили його. Тоді тільки побіг. Постріли. Одна з куль дряпнула руку, але то була дрібниця. Чет відволік солдатів від кущів, у яких засів професор, а потім вже тікав городами. Погоня відстала. Солдати бігали зі смолоскипами, кричали, метушилися, але слід утратили.

Ще до втечі Чета та Бар-Кончалаби комісар Ліберман, вийшовши зі штабу, попрямував до маєтку в центрі Охтирки. До вулиці виходив двоповерховий будинок, який належав родині Німчинових. Німчинов-старший очолював місцевий банк, був у правлінні залізниці, мав кілька економій поблизу міста. Заможна людина, то міг собі дозволити побудувати один з найкращих у Охтирці будинків. Але тепер там розміщувався полковий шпиталь, а колишні господарі жили у будиночку для прислуги, яка давно вже розбіглася. У невеличкому та ошатному будинку старий Німчинов жив разом зі своєю донькою, красунею Оксаною, яка от прямо зараз дивилася на себе в дзеркало. Фарбувала губи, пудрилася, щипала брови. Батько дивився на все це і знесилено крутив головою у німому докорі. В цьому заляканому старому і не впізнати було колишнього охтирського туза, якого навіть у Харкові поважали за вміння вести справи. Але тепер він з господаря життя перетворився на якусь тінь, що ледь жевріла лише заради доньки. Так просила покійна жінка, коли вмирала. То Німчинов і тримався, хоч давно волів би померти, бо хіба це життя?

— Тато, ви погуляєте сьогодні увечері? — спитала Оксана.

— Свого пархатого чекаєш? — з образою спитав Німчинов.

— Тату! — докірливо зітхнула Оксана.

Німчинов знову закрутив головою, демонстрував свою незгоду.

— Куди котиться світ! — прошепотів старий. — Православна дівчина зустрічається з жидом! Більш того — з комісаром! Господи, добре хоч мати твоя не бачить цієї ганьби! — Німчинов перехрестився і зітхнув. Раніше він був майже атеїстом, любив пожартувати з попів і забобонів, але важкі часи зробили його релігійним. Тепер ходив до церкви, навіть у хорі співав тоненьким тенорком. — Оксано, доню, покинь його, благаю!

— Тату, ми вже про це балакали! — холодно відповіла дівчина.

— Доню, це ж ганьба! З жидом, з комісаром!

— Тато, раніше, може, і була ганьба! А зараз життя змінилося, геть змінилося! Я не можу залишатися в примарах минулого,