Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

Та скільки разів таке було! Що тут поробиш? Не може світле майбутнє прийти просто так, мусить воно скупатися в крові жертв, загартуватися у відчайдушній борні! Так Боря говорив.

Поки комполку розумував на вулиці, у штабі матрос Жникін прийшов до комісара Люшкова, щоб доповісти про контрреволюційні зв’язки комполку Єрофеєва.

— Захистив того покидька, Загорулька! Вони, бач, на війні разом були! А що він ворог революції, так Єрофеєву і байдуже! Хіба так можна? Або от дівку узяв, яка в банді у Куделіна була, у самій Вовчій дивізії! Ходить біля неї, розмовляє з нею. А вона, може, шпигунка, бандам допомагає! Це ж класова сліпота якась! Треба відсторонити його від командування полком, розслідування провести! Ненадійна він людина! Якщо треба, то і до стінки! Бо з контрою сплутався! — тихо, але обурено говорив Жникін і дивився кудись убік. Йому соромно було перед товаришем комісаром за власне обличчя синього кольору.

— Боляче? — спитав комісар з такою інтонацією, наче дійсно хвилювався за обличчя матроса.

— Та нічого, — Жникін важко зітхнув. — Це ж за революцію. Не просто так.

Люшков зненацька вдарив матроса кулаком прямо в обличчя. Жникін впав на підлогу. Хто б подумав, що міг так вдарити комісар своїм невеличким пухленьким кулаком? А так вдарив, що он гепнувся Жникін і валявся кулем на підлозі. А комісар підскочив і ще ногами додав. Добре хоч не в чоботях, а в черевиках був.

— Скотино! Це через тебе операція провалилася! Якби не ти, ми б уже Шпиля в Москву відправили! А ти поліз ту дівку розстрілювати! Ідіоте! — кричав Люшков і бив носаками матроса.

— Вона — контра! Вона наших вбивала! — кричав з підлоги Жникін. — Її до стінки треба!

— Тебе до стінки! Тебе! Дурню! — волав Люшков. На шум прибіг Ліберман. — Забери цього покидька, щоб я його не бачив більше! Інакше застрелю, наче собаку! Розжалувати у рядові! На кухню його, нехай картоплю чистить! Більше він нічого не вміє! До зброї не допускати, ідіота такого!

— Генріху, тихо, не хвилюйся, — заспокоїв товариша Ліберман. — Пішов звідси! — гримнув на Жникіна. Той ледь підвівся, витер кров з обличчя, захитався і пошкандибав геть. Ліберман зачинив за ним двері.

— Розстрілювати таких йолопів треба! — все дратувався Люшков.

— Він же балтійський матрос, з самого початку за революцію, як його розстріляти?

— І що? Та він сьогодні революції такої шкоди завдав, як мало хто з ворогів! — нагадав Генріх.

— Та нехай, забудь про нього. Лягай, відпочинь, завтра важкий день.

— А ти куди? — спитав Люшков, що приглядався до товариша, який встиг і помитися і поголитися, навіть одеколоном сприснувся.

— Та є тут одна справа, — посміхнувся Ліберман і підморгнув.

— Вже кралю собі завів? Ну ти швидкий! — вмить заспокоївся Люшков.

— Генріху, життя коротке, треба встигати.

— Слухай, а там мені нічого немає? Може, подруга яка?

— Ні, дівчина одна.

— Просто я на ту білявку надивився і якось розбурхався, — пояснив Люшков.

— Ага, дівка така, хвилююча. Он навіть Шпиля розпалила. А ти до шпиталю сходи. Там сестрички непогані є. Або он у підвалі ЧК заручниці, всі паночки, офіцерські підстилки. Там теж є, що вибрати. Все, побіг я.

— Завтра ж важкий день, — нагадав Люшков.

— Після хорошої ночі весь день як на крилах літаєш, — реготнув Ліберман.

— Ну давай, літун, не перелітай.

Ліберман побіг сходами до дверей, зустрів професора Бар-Кончалабу, якого водили робити досліди у дивом вцілілій лабораторії земської лікарні. Професора завели до підвалу, штовхнули за ґрати, де вже сидів Чет. Бар-Кончалаба напружено думав про щось, бурмотів під ніс, потім відчув присутність іншого та спитав:

— Тут є хто?

— Є, — сказав Чет.

— Хто ви?

— Я — Чет.

— Ви той хлопець, що втік разом з моїм сином?

— Так.

— А де Славко?

— Залишився у лісі.

— З ним все добре?

— Мабуть.

— Я за нього дуже хвилююся.

— Здається, він на вас ображений.

— Я знаю, — професор Бар-Кончалаба зітхнув у темряві. — Я винний, я робив помилки, я був егоїстом, думав лише про себе. А тепер настав час платити за те, що було скоєно.

Професор замовчав. Мабуть, щось думав, бо почав ходити камерою, бурмотів щось собі під ніс, потім знову звернувся до Чета.

— Він — хороший хлопець, Славко. Трохи наївний, але хороший. І він ненавидить мене, бо любить. Тобто хотів би любити. Але я зробив стільки помилок! Якби я тільки міг якось виправити ситуацію! Я був би згоден на будь-що! Але життя — складна річ. У ньому не завжди буває так, як ти хочеш. Точніше, майже завжди все відбувається не так.

Чет мовчав. Якби було світло, можна було б побачити сльози на його очах. Сльози, у які і сам Чет не вірив, бо він ніколи раніше не плакав. І ніколи не відчував оцей складний букет почуттів зі страху, ніжності, радості та суму. Все через Міру. Він боявся за неї і радів їй, відчував шалену ніжність і сумував, що дівчина зараз