Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

великий, їх могли почути. Пішли мовчки, потім Чет зупинився. Дубківський подивився на товариша.

— Що?

— Я піду.

— Але ти кохаєш Міру, а не ту жінку! — здивувався сотник.

— Я був поранений. Зима, морози. Я помер би, наче бродячий собака. Переді мною зачинилися всі двері. А вона обігріла мене. Була ласкава і піклувалася. А ще дитина. П’ять років. Він не винний. Хороший хлопець. Йому жити і жити. Не можу, — тихо сказав Чет. Дубківський здивовано подивився на нього, бо не чекав, що товариш може щось розповісти про себе.

— А як же Міра?

— Не питай, — Чет скривився і заскреготав зубами.

— Вони ж розстріляють тебе.

— Та жінка не винна. І дитина теж, — Чет стояв сумний.

— Вони можуть обдурити. Розстріляють і тебе, і їх. Це ж червоні!

— Там Андрій, якщо я прийду, він врятує їх.

Дубківський підійшов до Чета, обняв його.

— Цього разу я не піду з тобою, — сказав сотник. Чет кивнув головою. — Просто є деякі справи. Я ж казав, що у мене в Охтирці кохана. Треба зайти до неї, ну і ще дещо, — Чет слухав і кивав.

Вони ще раз обнялися, вже розходилися, коли Чет зупинився.

— Знайди Міру.

— Знайду, — пообіцяв сотник.

— Передай їй, що… — Чет осікся.

— Що передати? — спитав Дубківський. Але Чет мовчав. — Добре, я зрозумів, передам, якщо побачу.

— Якщо їй буде потрібна допомога, ти допоможеш?

— Ну звісно. Тільки думаю, що Міра зі всім упорається сама. Вона — молодець.

Чет кивнув. На тому і розійшлися. Дубківський вирішив ховатися у лісі до ночі. А Чет прокрався до міста і прийшов у штаб, який знаходився в охтирському будинку фон Шпіла. Там Чета побачив матрос Жникін, у якого все обличчя було суцільним синцем, бо туди потрапив шматок язика Шпиля.

— Попався, контра! — заволав матрос, підбіг до Чета і став його бити. Той ухилився від кулаків Жникіна, потім відштовхнув матроса так, що той аж покотився. Жникін вихопив з дерев’яної кобури свій маузер, може б, і застрелив, якби не підбіг Єрофеєв.

— Припинити! — закричав комполку і став між Четом і Жникіним.

— Уб’ю, контру! — ревів розлючений матрос.

— Сховай зброю! — гримнув Єрофеєв. Вони обмінялися з матросом поглядами, і Жникін хоч і скривився, наче оберемок щавлю з’їв, але сховав маузер. Комполку завів Чета у підвал.

— Відпусти жінку і дитину, — попросив Чет.

— Відпустимо, не хвилюйся, — пообіцяв комполку. Не поспішав йти. — Дарма ти таки прийшов. Розстріляють тебе, — прошепотів Єрофеєв.

— Чому бути, того не минути. Ви знайшли Міру?

— Так. Дванадцять верст звідси. Там пагорби попід Ворсклою, у них крейду добували, печери вирили. В одній Шпиль і сховався. Тільки він же здоровий, сам заліз, а ноги стирчать. Авіатор і помітив.

— А вона?

— З ним, мабуть.

Помовчали два товариші. Комполку взяв з кишені портсигар, точно такий, як і у комісара Лібермана. Їх подарував сам товариш Троцький після одної вдало проведеної операції.

— Закурюй, — запропонував Єрофеєв. Чет узяв цигарку, комполку сірником підпалив. Потроху диміли у темному підвалі. Кожен думав про своє. Точніше про свою.

— Якщо зможеш, допоможи Мірі, — ще раз попросив Чет. — За мене.

Раніше б Єрофеєв здивувався такому проханню. Бо ось вже стояла людина біля стінки і думала не про те, як самому врятуватися, а про долю іншої. Але зараз не дивувався. Бо і сам часто думав про ту дівчину, що підібрали після тортур Куделіна. Її звати Настя. Коли думав про неї комполку, то якось аж солодко, млосно ставало. І ще помітив, що смерті почав боятися. Жити йому тепер хотілося. І сам вже кілька разів думав про хутір, про те, щоб оселитися там з Настею і жити, дітей ростити. Сам себе питав комполку, а як же революція? Переконував, що не можна революцію забувати. Скільки крові пролито, товаришів загинуло! Не дарма ж! І комунізм попереду! Звісно, буде воювати і далі. А Настя — рано чи пізно війна закінчиться і будуть вони разом. І діти будуть. Бо ж комунізм для кого, як не для прийдешніх поколінь! Для їхніх з Настею дітей!

— Допоможеш? — перепитав Чет, не дочекавшись відповіді.

— Запав на неї?

Чет мовчав. Він закрив очі і бачив її. У руках Шпиля, страшного та величезного, вона була ще більш тендітна і беззахисна. Його Міра десь далеко наодинці з тим чудовиськом, а Чет тут, у підвалі, і нічим не може їй допомогти. Аж застогнав.

— Що таке? Ти поранений? — спитав комполку. Чет мовчав. — Ми зранку виступаємо. Мусять прийти нові кайдани з Харкова, міцні. Схопимо велетня і відправимо до Москви. А за неї не хвилюйся. Вона ж потрібна, щоб Шпиля тримати у покорі.

Ще постояли, помовчали, потім комполку пішов. Вже на вулиці стояв і думав, як йому бути. Завтра ж доведеться віддати наказ про страту. Чета! Ліпшого товариша, людини, яка йому життя врятувала! І нічого не вдієш! Нічого! Закректав комполку. Розуміє, що таке життя. Революція, громадянська війна. Хіба не доводилося йому бачити, як брат ішов проти брата, син на батька, друг проти друга?