Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Ні. — Вона так подивилася на нього, що вмить погасила вогонь його надії.

— Але як ти могла? — тихо спитав він, розчарований, з розбитим серцем.

— Просто.

— Ми ж кохали одне одного!

— Я — навряд чи. Просто про це було приємно говорити. До того ж ти був так собі у ліжку. Тепер я це знаю.

— Що? Що ти таке верзеш? — обурився Славко.

— Що є, Славику, що є. Тебе вистачало в кращому разі на кілька хвилин. А потім ти лежав поруч і балакав, балакав, балакав, виливав мені у вуха свої дурні мрії. Кілька хвилин, це ж майже нічого, — посміхнулася вона і відчула, що хоче дошкулити Славку ще більше. Зник невідомо де, а тепер з’явився і вимагає кудись їхати. Ідіот! Дурень! Мазепинець!

— Оксано, ну що ти кажеш? До чого тут якісь хвилини, коли я кажу про кохання! Про найсвітліше в світі почуття! До чого?

— Кохання вимірюється в хвилинах. І твій результат жалюгідний, — вона хрипко засміялася. І Славко гостро відчув, що вона чужа йому, зовсім чужа. І що його кохання, сильне і світле почуття, перетворюється на чорну ненависть.

У цей час Ліберман повертався зі штабу. Настрій було зіпсовано, бо двоє полонених втекли і бозна, чи не вплине це на подальші плани комісарів! Це ж треба! Знайти таємний підземний хід! Мабуть, професор здогадався, він же дуже багато знав про Шпиля та його господаря. Ліберман узяв портсигар, запалив цигарку. Цей портсигар йому вручив сам Троцький. Дарчий надпис вигравіював якійсь майстер з полонених. Ліберман сховав портсигар у внутрішню кишеню шкірянки, палив. Думки поступово переходили з неприємностей на Оксану, от зараз прийде і знову буде її м’яти, в неї ж таке приємне, пружне тіло. Він знав багато жінок, але мусив визнати, що з Оксаною йому було найкраще.

Комісар зайшов через центральні ворота, перевірив охорону шпиталю, а потім вже алеєю пішов до будинку прислуги. Йому здалося, наче почув у хаті жіночий скрик, але не був певен. Поквапився до дверей, зайшов у будинок і побачив чоловіка. З пістолетом. То був Дубківський, який відволік увагу Оксани і забрав її дамський браунінг. Могла б бути біда, бо він був украй розлючений її словами, але тут зайшов Ліберман. Чоловіки миттєво впізнали один одного, комісар схопився за свій наган, а Дубківський вже вистрелив, бо тримав браунінг у руці. Потрапив у груди, Ліберман упав, Дубківський хотів вистрелити ще раз, щоб добити ненависного комісара, але на нього кинулася Оксана, закричала. Дубківський почув крики і тупіт охоронців зі шпиталю, які були стривожені пострілом та криком. Оксана зірвала з нього кашкет і почала дерти вуха. Дуже боляче! Сотник закричав, відштовхнув Океану і побіг геть з хати. На ґанку його помітив один з солдатів, вистрелив. Дякувати Богу — не встиг прицілитися, то не влучив. Дубківський стрибнув у темряву і щосили побіг геть.

Солдати не дуже й переслідували його, бо страшно було отримати кулю, та й спробуй спіймай уночі. Підбігли до комісара, біля якого бідкалася Оксана. У його шкірянці була дірка від кулі. Ліворуч, там, де серце. Солдати вже дещо бачили і зрозуміли, що це була смертельна рана. Дивно тільки, що крові не видно. Завжди при таких пораненнях бувало багато крові. Оксана плакала, тримала голову комісара на своїх колінах, цілувала його в чоло. Їй здавалося, що воно вже охололо. Перебирала його вуха, які тепер не здавалися такими вже огидними. Коли комісар зненацька відкрив очі.

— Припинити плач, — сказав спокійно і посміхнувся. Оксана перелякано подивилася на нього. — Чого ти? — спитав комісар, поліз у внутрішню кишеню і взяв звідти портсигар, у якому застряла куля. Пробила дарчий напис Троцького, але далі пройти не змогла. Ліберман здивовано закрутив головою. — Оце так подарунок товариша Троцького!

— Борю! — Оксана почала цілувати його, а солдати дивувалися, що от же пощастило жидку. Смертельне влучання, а там портсигар!

Між тим Дубківський біг містом, на якомусь пустирі застрибнув у чагарники, де хотів сховатися і трохи відпочити. Але перечепився ногами за якусь колоду і полетів шкереберть. Колода зненацька заверещала, то була не колода, а людина, що теж ховалася в кущах. Обидва вкрай перелякалися, тут ще проходив поруч патруль, солдати почули крик і побігли, тицяли у кущі смолоскипами, стали перевіряти пустир. З нього вибігли дві фігури, Дубківський і той другий, що закричав. Тікали, добігли до невеличкої річки, через яку був перекинутий вузенький місток. Попереду теж з’явився патруль, он смолоскипи горіли. Дві тіні кидаються під місток і застигають у воді, тільки голови з неї ледь стирчать. Солдати збіглися, світили смолоскипами, заглядали і під місток, але там нікого не побачили, бо обидва втікача пірнули у воду, трималися за водорості, щоб не випливти на поверхню. Нарешті солдати розбіглися уздовж річки, тоді втікачі ледь висунули з води голови і жадібно почали хапати ротом повітря.

Чет у цю пору вже був за містом. Перемотав невеличку рану на руці і поспішав до крейдяних пагорбів на північ, де заліг Шпиль. Вийшов на дорогу, сподіваючись роздобути коней та зброю. Але війна ж, вночі ніхто не їздив. Спочатку швидко крокував, потім вже біг, бо думав про Міру у лапах чудовиська і хвилювався за неї. Вранці вже був біля пагорбів, зазирав у печери. Коли побачив з одної ноги Шпиля. Товсті і сильні, заляпані кров’ю чи самого велетня, чи вбитих ним червоноармійців. Чет обережно підійшов до входу в печеру і миті не вагався, поліз всередину, у вузьку щілину між тілом Шпиля та крейдяною стіною печери. Шпиль був такий величезний, що варто йому було ворухнутися і він розчавив би Чета. Але Чет вперто плазував до печери,