Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

колінами відчував калюжі чогось в’язкого. То була зчорніла кров Шпиля. Чет дивився у темряву і побачив Міру. В руці Шпиля. Велетень спав, але не випускав дівчину з кулака. Міра помітила Чета і ледь не скрикнула. Поглядом показала, щоб Чет тікав, бо ж тут було ризиковано. Чет показав, що без неї нікуди не піде. Вона показала на товстезні пальці Шпиля, що міцно тримали її, міцніші за будь-які ґрати. Шпиль застогнав і почав соватися, Чет ледь встиг вискочити з печери. Розумів, що голими руками велетня не здолаєш.

Побіг до річки, стрибнув з крутого бережка у річку, переплив її. Тут десь неподалік мусило бути село. Чет поспішав туди. Він був виснажений, ноги аж тремтіли, але не зупинявся, бо знав, що часу замало. Ось вже і городи, побіг кукурудзою, зазирнув у перший двір, прокрався до сараю, узяв там сокиру. Хоч щось. У наступному дворі почув коней в сараї. Вже краще. Озирнувся, прислухався. Та не було часу вичікувати. Зайшов до сараю. Там стояло трійко коней. Справні такі, доглянуті. Якраз те, що треба. Якось розтисне пальці Шпиля, забере Міру, а потім на коней і втечуть кудись далеко-далеко звідси. Надворі пролунав якийсь свист. Підозрілий. Чет обережно визирнув. Наче нікого. Треба було б почекати, щоб переконатися, що немає чого хвилюватися. Але Чет поспішав. Став виводити коней, і тут на нього кинули сітку, яка оплела його. Чет схопився за сокиру, але і розмахнутися не міг. Зверху стрибнули якісь чоловіки, вміло збили з ніг, притиснули до землі, заламали руки і зв’язали їх за спиною. Чет пручався, крутився, як навіжений, чоловікам було важко, але вони впоралися. Одягли на голову мішок, потім присіли трохи відпочити. Обговорювали ціну, яку отримають за Чета.

— Молодий, сильний! Менше десяти червонців і бути не може, — тихо гомоніли між собою мисливці, звичайні селянські хлопці, тільки що озброєні і вже з навичками досвідчених людоловів.

— Відпустіть мене! — захрипів Чет.

— Ти смієшся? Такий вилов! Зараз же війна, всі по хатах сидять, знаєш, як важко людину спіймати!

— Мені треба! Відпустіть! Краще ж для вас буде! — загарчав Чет, але хлопці тільки сміялися. Покурили і понесли кудись. Чет намагався вирватися, але схопили його вправні людолови, то зв’язали так, що тільки звивався, наче вугор.

— Диви, який неспокійний! — дивувалися.

— Може, по голові пригостити, щоб не смикався? — спитав один з людоловів.

— Ні, дядько непритомного не візьме. І за пошкодженого заплатить менше. Несемо, як є, — сказав старший. Далі тягли городами, потім принесли в якийсь двір.

— Ось, дядьку, — сказали хлопці і поклали Чета на землю. — Спіймали тобі раба.

Чиїсь чіпкі пальці почали мацати Чета, наче товар якийсь.

— Три червінці, — сказав хтось неприємним, трохи тремтячим голосом.

— Та що ви, дядьку! Молодий, здоровий, він же вам і десять років, і більше пропрацює!

— Жилавий, зламати його важко буде, — не погодився той, хто мав противний голос.

— Ну, дядьку, ламати ви вмієте, хоч кого зламаєте. За дев’ять віддамо.

— Три червінці. І штани нові.

— Дядьку! Нас же четверо! А ви оце нам одні штани!

— Одні штани і три червінці.

Торгувалися ще довго, нарешті зійшлися на п’яти червінцях і двох штанах.

— Ох, дядьку, і торгаш ви! Наче жид якийсь.

— Я ціну грошам знаю, ось і все. Несіть його вниз.

Чета понесли кудись сходами, потім поставили на ноги, одягли кайдани. Зняли мішок з голови. Він озирнувся. Якась маленька темна кімнатка. Його прикували до стіни. Так прикували, що ні сісти, ні лягти не міг.

— Ну бувай, хлопче, — сказали селяни і залишили Чета наодинці у темряві. Він одразу почав перевіряти стіни та кайдани. Але все міцно було зроблено. Чет закричав з люті. Смикався, але залізо було міцніше за нього. Прислухався. У цьому темному підвалі чутно було якийсь шум. Дивний шум. Чет не розумів, що це могло бути. Чет рвався, знову мацав стіни і кайдани. Так тривало кілька годин. Він навіть заснути не міг, бо ж був припнутий так, що міг тільки стояти. Намагався поспати стоячи, переконував себе, що треба відпочити. Як би там не було, що б не чекало попереду, а треба було відновити сили.

Він стоячи задрімав, згадав про Міру, почав вириватися та кричати від гніву. Мусив її врятувати з рук чудовиська, а замість цього потрапив оце до підвалу. Лайно! Бився у залізі, здер шкіру там, де кайдани тримали, але нічого не досяг. Поволі заспокоївся, далі дрімав, потім знову бісився, і так тривало довго, аж поки не прийшов якийсь чоловік років за п’ятдесят. Повісив гасову лампу, поставив металеве цеберко, в якому для чогось приніс купу жарин. І кочергу. Чоловік занурив кочергу в жарини, потримав там, а потім зірвав з Чета сорочку. Приклав до тіла вже розпечену кочергу. Шипіння, запах паленої шкіри. Чет застогнав і почав рватися у кайданах, чоловік посміхнувся.

— Ти ба не кричиш! Міцний ти. Ну нічого, і не таких ламали, — чоловік мав противний голос, це він купував Чета. Зараз знову занурив кочергу в жарини. І знову притиснув до тіла Чета. Засмерділо смаленим, Чет весь аж здригнувся, але і цього разу не закричав. Чоловік прибрав кочергу, поклав її грітися у жарини, а Чет перевів дихання.

— Що тобі потрібно? — захрипів Чет. А чоловік засміявся.

— Нічого.

— Навіщо ти мене катуєш?

— Так треба.

— Хто наказав тобі?

— Я сам