Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

на перший погляд, нічого спільного між собою не мають, але які, проте, зв’язані, як листки на одному стеблі.

Паракимомен і постільничий Василь вважав, сидячи в парку над морем, що тільки він один не спить у Великому палаці і що, безперечно, тільки один думає про імператора Костянтина.

Але зовсім недалеко від нього, у цьому ж Великому палаці, у царських покоях, була людина, яка теж не могла заснути і так само думала про імператора Костянтина. Це була Феофано.

Спав її чоловік – престолонаступник Роман, що й цього вечора, як звичайно, дуже багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на місяць, що опускався все нижче й нижче до моря, і мріяла.

Перед нею проходило все її життя. Цього життя було небагато, бо Феофано мала тільки вісімнадцять літ. Але яке кипуче, бурхливе було воно!

Феофано заплющувала очі і бачила старий, наполовину схований у землі шинок її батька, до вух її, здавалося, долітав багатоголосий гамір постійних і несподіваних відвідувачів. Вона, здавалося, чула пісеньку, що завжди лунала під склепінням шинку:

Ми убогі люди, але ми найбагатші в світі… У нас є вино, музика і жіноча ласка!

А батько її – старий, пузатий Кротир – ходив і підливав гостям вина, щоб дужче лунала пісня, щоб веселіше було людям, щоб гроші сипались до його скрині. А ще в одному кутку шинку, на помості, грає музика:

Ми убогі люди, але ми найбагатші в світі…

І поперед музик – дівчина у короткій спідниці, у сорочці з куцими рукавами, готова полюбити кожного, хто подарує їй золоту або й срібну монету.

Це була вона, Феофано, що тоді називалась інакше – Анастасією, або ще простіше, як кричали п’яні, знахабнілі чоловіки, обіймаючи її стан: «Анастасо! Наша Анастасо!»

Однієї темної ночі, коли надворі лив дощ, до шинку зайшов і сів біля столу в плащі, на якому блищали дощові краплі, молодий чоловік з блідим обличчям, темними чудовими очима, гнучким станом. І сталось так, що цієї ночі молодий чоловік залишився у Феофано…

Вранці Анастасо дізналась, хто пестив її всю ніч, назвав новим ім’ям – Феофано. Вона віддавала жагу свого розбещеного тіла, пристрасть і ласку сину імператора Костянтина – Роману…

Він її полюбив. Чи любила вона його – хто знає? Але вона любила Романа як сина імператора, як божевільну свою мрію, що могла народитись тільки в хмільному диму шинку, серед падіння і розпусти, серед грошей і крові.

І мабуть, важило тут найбільше те, що Анастасо-Феофано яку б не мала душу, а була однією з найкрасивіших жінок Візантії, а може, й землі, була тією великою грішницею, якій все прощається за її чари.

Під владою цих чар у той час, коли батько – імператор Костянтин – сидів на троні й писав трактати «Про церемонії візантійського двору» і «Про управління імперією», син його Роман пив вино у брудному шинку Кротира, обіймав Феофано і був переконаний, що імперія однієї людини цілком може вміститись у шинку, а для щастя такого імператора досить однієї Феофано.

Але якщо престолонаступнику імператора Костянтина було просторо в шинку Кротира, то незабаром цей шинок став тісним для Феофано. Вона сказала про це Романові пошепки між двома поцілунками, вона стала голосніше про це говорити, коли Роман пристрасно вимагав у неї нової й нової ласки, вона на весь голос крикнула про це, коли відчула, що буде матір’ю.

Імператор Костянтин, що все своє життя присвятив визначенню церемоніалу візантійського двору, дуже розгнівався, почувши те, що не вкладалось ні в одну з вивчених ним і записаних у книгу церемоній: син його Роман заявив, що хоче одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонії. Це повідомлення спочатку тільки роздратувало імператора ромеїв. Та коли Роман до цього додав, що у Анастасо-Феофано незабаром буде ще й дитина, імператор схопився за голову.

Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провів її у Великий палац, а тут зуміла знайти шлях до царських покоїв. Прекрасна лакедемонянка впала ниць перед імператором Візантії, потім встала, подивилась на нього, і він побачив її стан, який міг бути взірцем краси, її темні, із живими вогниками очі, – таких не було, мабуть, на всій землі, – її уста, на яких, здавалося, запікся сік граната, її обличчя – ніжне, як пелюстка троянди, її тонкий ніс, що свідчив про надзвичайну чутливість дівчини, перса, руки, ноги… «Прекрасна лакедемонянка!» – подумав імператор Костянтин.

І незабаром, бо вже треба було поспішати, пізнього вечора у Влахернській церкві, на околиці