Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

Константинополя, був освячений шлюб Романа і Феофано, а ще через кілька місяців, уже в Порфіровій палаті, вона народила сина Василя.

Здавалося, в цю чудову ніч, після всього, що сталось з нею, Феофано мусила спокійно відпочивати. Проте сон не йшов, вона не хотіла й не могла спати.

Дивлячись на великий червоний місяць, що крайком своїм торкався води, від чого здавалося, що далеко, на самому обрії, висять два однакові місяці, Феофано чула, як нестямно б’ється її серце, як горить тіло, розриваються груди. Все те, що вона мала, хоч насправді мала вона дуже багато, здавалося їй буденним, простим. Простою для неї була опочивальня, оздоблена мармуром, з дверима із слонової кістки, із позолоченими кадилами, з широкими ложами. У неї вже не було ніякого почуття до Романа, що близько, поруч, щось шепотів уві сні… Може, та, мабуть, і напевне, батьків шинок, пісня «Ми убогі люди…», келих вина і поцілунок незнайомого легіонера дали б їй у цю хвилину більше, ніж Великий палац, тиша його палат, царське ложе?!

Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пісня:

Ми убогі люди, але ми багатші від усіх, У нас є музика, вино й жіноча ласка.

Тепер на обрії був тільки місяць, що складався з двох половинок: одна справжня, друга – відбиток у воді. Ці половинки швидко зменшувались – місяць заходив. І Феофано неодмінно хотіла раніше, ніж зайде місяць, вирішити, що їй треба робити.

Вона уперто думала. Коли ж на обрії залишилась тільки тоненька скибочка, Феофано вирішила – імператор Костянтин повинен померти, імператором стане Роман, вона буде імператрицею.

Коли ж місяць зайшов, Феофано тихо вийшла з кітону й рушила в сад. Там вона й зустріла постільничого Василя.

– Що трапилось? Чому молода василіса не спить? – запитав він, пізнавши її тонку постать.

Вона подивилась на безбороде, з блискучими очима, з хитрою посмішкою в куточках уст обличчя, його виразно було видно й у півтемряві.

– Чомусь я не можу сьогодні спати, – відповіла вона. – У кітоні душно, болить серце, от я й вийшла сюди, в сад.

– Але імператор Роман може образитись.

– Імператор Роман спить після вечері й міцного вина так, що його й грім не розбудить.

Вона подивилась на постільничого.

– Тут усі багато п’ють, а ще більше п’яніють. Скажи, постільничий, ти також багато п’єш?

– Я п’ю рівно стільки, щоб не сп’яніти, – відповів він, – бо чим більше п’ють навкруг мене, тим ясніший мушу мати розум я.

– Це правда, – сказала Феофано, – я помічаю, що ти п’єш менше від інших і, мабуть, менше, ніж хотів би сам.

– Так, – щиро згодився він, – я завжди роблю менше, ніж хочу.

– А постільничому багато хочеться?

– Ні, – глухо сказав він, – багато я не хочу, а все ж дещо мусив би мати…

– Що ти мусив би мати, постільничий?

– Я хотів би спати, – відповів Василь, – коли сплять всі, працювати так, щоб люди шанували мою роботу, та ще…

– А ще що?

– Я хотів би мати те, що мені належить.

– А хіба постільничий не має того, що йому належить? – здивувалась Феофано. – Він – найближча до імператора особа, він перший серед усіх, він, напевне, найбагатша в імперії людина… Чого ж ще бажає постільничий?

– Що слава паракимомена й постільничого, що багатство й пошана, коли я не той, за кого мене вважають, і не такий, як хочу…

– Послухай, паракимомен, але хто ж тоді ти?

– Невже ти й досі не знаєш, Феофано, хто я?

– Не знаю…

– Я такий, як і ти…

– Не розумію…

– Ти – дочка шинкаря Кротира, а тепер жона імператора Романа. Моя мати – рабиня-слов’янка, але батько імператор Роман…

– Почекай, то ти брат імператора Костянтина і дядько мого чоловіка Романа?

– Так, Феофано.

– І ти не любиш брата імператора?

– Як і ти, Феофано…