Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

– Так, імператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жінка… А вже насуває осінь, у Понті й зараз страшно, що ж буде там за місяць?..

– Ти зробив усе, як ми домовились?

– Так, імператоре, – відповів паракимомен, – все зроблено, як ми домовились. Василіки[108] наші давно виїхали до печенігів з дарами, а ті вже зустрінуть їх над морем чи над Борисфеном[109]…

Імператор здригнувся, бо відчув, як з моря війнув свіжий вітер.

– Я хочу спочити, – сказав він.

– Час, імператоре, час, – взяв його під руку паракимомен.

Паракимомен Василь провів імператора до опочивальні, побув там, поки Костянтин роздягався і лягав у ложе, постояв біля дверей опочивальні, пройшов коридорами Великого палацу, де на всіх поворотах стояли озброєні етеріоти[110], і повернувся у парк, де щойно був з імператором.

Великий палац тепер спав, спав весь Константинополь, червонкуватий великий місяць повільно спускався до моря, ніби також хотів спати, тихо шелестіли, навіваючи сон, кипариси, сонні хвилі стомлено бились об береги.

Тільки Василь не мав права спати. Він був паракимоменом, але разом і постільничим імператора. Коли імператор прокидався, постільничий його мусив ждати; коли імператор виходив у Золоту палату, парикимомен ішов поперед нього; коли імператор спочивав, постільничий охороняв його спокій. Він і тільки він мусив бути першим другом і помічником василевса.

А тим часом в усій Римській імперії не було, мабуть, людини, що так ненавиділа б імператора Костянтина, як його паракимомен і постільничий Василь. Саме про це він і думав, залишившись у повній самоті в саду над Пропонтидою.

Постільничий Василь вважав себе таким самим і не гіршим імператором, як і Костянтин, у них був один батько – Роман І. Костянтин був братом Василя.

Але Костянтин був імператором, його називали Порфірородним, бо він народився у Великому палаці, у Порфіровій палаті, матір’ю його була імператриця, дружина Романа І.

Мати ж Василя була рабинею-слов’янкою, що прислужувала імператору Роману, коли він був у поході в Болгарії, віддала йому тіло й душу і народила сина Василя.

Імператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов’янка народила сина, велів одірвати його від грудей матері, перевезти до Константинополя, зробити так, щоб він ніколи не знав, хто його батько, та ще велів оскопити його, щоб він жив на світі, але не мав нащадків.

Проте після смерті імператора Романа Василь довідався, хто був його батько, і взнав правду про свою матір, яка не змогла жити без сина, втопилася у морі.

Сльоза не зірвалася з очей Василя, коли він почув страхітливу історію про смерть своєї матері. У той час він жив у Великому палаці, де на рабів дивились, як на тварин. І хоч рабиня, про яку йому розповідали, була його матір’ю, він навіки забув про неї, бо не хотів бути сином рабині.

Але він хотів бути сином імператора, де треба й де міг хвалився своєю кров’ю, пробивався по щаблях ієрархії Великого палацу, втиснувся у царські покої, як безбородий[111], і довго працював у гінекеї імператриці Єлени, пізніше став куропалатом[112], а ще згодом і постільничим, а в той же час і паракимоменом імператора Костянтина.

Так Василь, син імператора Романа від рабині-слов’янки, досягнув свого. Він був правою рукою, найближчим другом, помічником імператора Костянтина, його допустили туди, куди не міг зайти ніхто із смертних, – до царського ложа.

Але постільничому Василеві цього було мало. Він заздрив імператору Костянтину, бо той був порфірородним, він ненавидів його, бо вважав, що той посів його місце, він жадав години, коли зможе одібрати це місце собі, він радий був прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку йому спертись.

Зараз постільничий Василь був неспокійний. Княгиня Ольга чомусь нагадала йому невідому матір, якої він боявся, яку зрадив і прокляв. Син рабині ненавидів слов’ян, бо, як це йому здавалося, вони були винні в його долі. У саду над Пропонтидою постільничий Василь думав про помсту і вбивство.

В одну й ту ж ніч може трапитись багато подій, які,