Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Ой на, ой на горі та женці жнуть, Ой на, ой на горі та женці жнуть. А попід горою яром долиною Козаки йдуть.

– Тепер всі танцювати вставайте! – командував далі дід Кирило.

Гармошка не замовкала. Для великих танців пішли на дорогу, адже у дворі сьогодні було тісно. Ніхто не звертав уваги на невеликий пил, який піднімався від жіночих черевиків та чоловічих чобіт. Усі завзято танцювали, час від часу змахуючи піт з лоба.

– Ото розійшлися! Наше весілля на три хати вперед пішло. Біля Кудлаїв уже польку танцюють, а ці гармошку не чують, то ще краков’як дотанцьовують, – сміялася Горпина Петрівна, витираючи і своє запітніле обличчя. – Я теж натанцювалася, одна Мар’яна пробігала – то подавала, то прибирала. Дай волю ногам, а то й весілля не запам’ятаєш, – зверталася до неї.

– Нема з ким, не піду ж я сама шукати собі пару.

– Чому ж нема. Ось Максим стоїть, ногою притопує. Чим не пара тобі? Ану давайте разом.

І дід Сава штовхав їх обох до танцюючих. Максим трохи соромився, адже був немолодим солдатом, але в такій компанії все вийшло від душі. Поряд витанцьовувала і Христина зі своїм Мишком, і Данило зі своєю Раєю. Бабі Проні й Горпині теж хотілося, але вони пішли стерегти стіл, до якого налітали діти, і кожен намагався щось схопити.

– Дивіться, он навіть голова сільради приїхав, – показувала Ольга молодим. – Запрошуйте його, заодно і всіх гостей знову до столу кличте, не буде ж він сам тут сидіти. – Вона ніяк не могла повірити, що все це відбувається на її подвір’ї. Здається, заплющить очі, а воно зникне, немов у казці. Та навіть на роздуми у неї не було часу, знову треба було щось ставити на стіл.

– Поздоровляю молодих іще раз, – звернувся Віктор Ігнатович, ще не вставши з підводи. – Щастя вам та здоров’я бажаю! Любові та дітей багато! – солодко смакував свої слова, розгладжуючи трохи закручені вгору чорні вуса, – сам чекав, коли його запросять.

– То заходьте до нашого двору. За таке поздоровлення треба не одну чарку випити, – підходив до нього Костя.

Голова не дуже й відмовлявся, прив’язуючи свого коня до сусідчиного паркана.

– Чого ж, можна й випити, але ви танцювали, то давайте ще одного. Треба ж і мені на чарку заробити. – І він махнув Кирилу, щоб той починав грати.

Ще такого не було, щоб Кирило розгубився, тож вмить розтягнув свою гармошку на хорошого гопака.

– А такої вгодив? – кричав Віктору Ігнатовичу, притопуючи в такт своїми ногами.

– Вгодив! – відповів той і, пригладивши чуба, пішов по колу.

Усі розступилися, і ніхто не наважувався заважати такому начальнику, про якого ходили як погані, так і хороші чутки. Ігнатович добре почав свій танець. Потім став витанцьовувати навпроти Мар’яни. Жінки вже штовхали її під боки, а вона вагалася.

– Мар’яно! Не сором наш куток! Покажи їм, як на Соломахівці вміють! – не просив, а наказував дід Сава, погрожуючи кулаком.

Мар’яна пішла… Давно вже вона так не танцювала! У цю мить забулося все погане. Вона відчула себе молодою і бажаною, а це було не так і мало. Ігнатович інколи підскакував до неї, нагадуючи півня па подвір’ї, потім швидко перебирав ногами. Усі слідкували за його чобітьми, бо добре умів танцювати. А коли вони удвох стали кружляти так легко, що, здавалося, навіть не торкаються землі, всі аж завмерли.

– От тепер можна сказати, що й на чарку заробив у молодих, – задоволено поглядав на гостей Ігнатович, відхекуючись після танцю.

І в супроводі Кості та Наді пішов до столу. Не проти були перервати свої гарячі танці й інші. Тепер за тим, не дуже великим столом, мостилося, мабуть, півсела. Попереду пропускали воїнів-калік, їх шанували і намагалися не обділити увагою. Всі інші: хто сидів на лаві, хто стояв позаду, були раді й веселі. Саме в цей час у відчиненій хвіртці з’явилася Горпина Левенець, яка допомагала своєму синові Івану заїхати до двору. Чоловіки швидко підхопили на руки широкоплечого каліку разом із його візком і поставили на лаву біля столу. Пили все, що хто приніс, – горілку, наливку, а закусивши огірком із картоплею, бо вже хліба й того не залишилося, багато військових відходили убік, інші – на вулицю під паркан, де ділилися махоркою і крутили цигарки. Згодом пускали міцний синій дим за гучними розмовами про війну.

– Пригостіть, хлопці, й мене тютюном, якщо є, – звернувся до них Ігнатович. – Про які бої толкуємо? – Після чарки хлопці і наступали, і відступали, говорили, може, й те, чого не можна було.

– А де ж наш голова воював, нехай і він розкаже. І чого так рано його списали? – насмілився Мар’янин сусід Микита.

На тверезу голову він би й рота не розкрив, а після чарки де й сміливість бралася.

– І розкажу,