Ганна Ткаченко - Спалені мрії

її Фрося й смикала за рукав.

– Але страшенно красива, – додала Марія Коваленко. – Таку все одно на руках носитимуть, – примружила очі та задумалася.

Старі баби аж роти розкрили, бо не так пішло весілля, як раніше було.

– Так уже заплутали все, так заплутали, – хитала головою стара баба Наталка. – Чужий двір і чужа хата, та ще й поліцая. Нічого не розібрати. Якась одна дитина на двох з нашою Ольгою. То де вони її взяли? Невже я так багато новин проґавила, поки хворіла?

– Цитьте, бабо! Гуляйте, поки гармошка грає. Потім розбиратися будете, – сміявся з неї дід Кирило, без якого сьогодні і весілля не вийшло б.

А молоді, здається, нікого не бачили і нічого не чули, окрім своїх сердець.

– Ви тільки погляньте на дорогу! – показував Никифорович з воза. – Не як Михайло Адамович з поїзда йде! Їй-богу, він! Навіть валізка та сама. – Високого і худорлявого чоловіка з трохи згорбленою спиною він помітив ще раніше, але боявся помилитися. – Це ж треба так? Як у кіно! – аж розвів руками.

Люди вже розступалися, даючи сину дорогу, а Костя продовжував придивлятися. Коли й назустріч попрямував, теж сумнівався, що то його батько.

– Тату! – в кінці вже біг до нього.

– Синку! – Батько аж захитався від несподіванки.

Вони обіймалися. А Надя вже цілувала обох довгов’язих чоловіків, які різнилися лише кольором волосся, зморшками на обличчі та медалями на грудях.

– Невже якраз на твоє весілля потрапив? – Батько теж не міг повірити в такий збіг обставин. – Навіть не спізнився ні на хвилину! – Завжди мовчазний і трохи насуплений, сьогодні він посміхався.

– Слава Богу, що ти повернувся, бо я вже не знав, що й думати. Де ж ти був так довго? – Костя одразу про головне, яке і його мучило.

– На підводному човні, від самого початку війни. А в кінці на Сході затримались, аварія у нас сталася. У холодному морі мало не залишився, потім через сильне переохолодження запалення легенів лікував. Сюди декілька листів надіслав, але відповіді так і не отримав. Але не тільки я, ніхто чомусь не отримував. Думали, що це випадково, та, мабуть, комусь так треба було. А ти, я бачу по нагородах, не ховався від куль, – Михайло Адамович аж протирав свої окуляри. – Герой, значить! – навіть спину вирівняв та вище підняв голову.

– Нехай знають наших! – підморгнув йому син.

Люди одразу зашуміли, почали здоровкатися до Михайла Адамовича, перепитувати про здоров’я. Дехто одразу почав на свої болячки скаржитися. А Мар’яна та Ольга, зустрічаючи тепер хлібом і сіллю не тільки молодих після вінчання, а й батька з фронту, запрошували гостей до святкового столу, від якого пахло наїдками аж на вулицю. Зайшовши до двору, батько придивлявся до всіх гостей і не сідав – шукав свою дружину та дочку. Помітивши, Костя розхвилювався і не знав, з чого почати.

– Сідайте, тату, біля мене, ні матері, ні сестри серед них немає, – повідомив тихо.

– Чому ж не прийшли? – дивувався той, не думаючи про погане. – На твоє весілля і не прийшли, – продовжував далі переглядати присутніх.

– Вони загинули. – Костя обняв батька, а той, мабуть, плакав, бо довго не хотів піднімати голову з синового плеча.

Знову перемовлялися односельчанки, нашіптуючи одна одній про матір та доньку, які кохалися з німцями, поки батько та син воювали з ними. Тепер не кожен у те вірив, бо точно знав, що війна багато брехні породила. Тому, коли почали пити за здоров’я молодих, усі дружно кричали «Гірко!», їм просто не терпілося побачити палкий поцілунок цієї красивої пари.

Звістка про перше весілля швидко облетіла все село ще зранку, а по обіді ця хата стала тим центром, куди вели всі дороги. Люди все підходили й підходили, вже й садити було ніде, тож одні вставали, а інші сідали. Оля з Мар’яною тільки встигали подавати огірки та помідори з діжки.

– Ти бачиш, Саво, що робиться? Усе село йде. Хто ж кликав так багато? – сплеснула руками Горпина.

– Що вдієш? Коли не гуляти, то хоч подивитися людям хочеться. І воїни наші точно всі посходилися. Навіть Василь зі своїм взводом прибув. Одного Івана безногого немає. Нехай гуляють братики! Перше свято на селі!

Дід Кирило, вставши із-за столу, знову розтягнув свою гармошку і почав заспівувати стару військову часів громадянської.

Солдатушкі, браво, рєбятушкі, Гдє же ваші жони? Наші жони – пушки зарєжонни, Вот, гдє наші жони.

Думав, що сам співатиме, але її підхопили всі воїни, бо й вони раніше любили починати саме з неї.

– Хороший хор для розминки! Молодці, хлопці! – весело кричав дід Кирило.

І тут жінки перебили їх, заспівавши іншу: