Олександр Медведєв - Танці утрьох

— І я ні. А треба.

— Треба? — з цікавістю запитав Пельш.

— Ага, — відповів самовдоволено я. — І не куди-небудь, а в обитель прекрасних дівиць, примар і підступних лиходіїв — у будинок моди «Наталі».

— Ого. Де тебе підібрати?

— Там, де й кинув. На початку Пономаренківського в’їзду.

— Щось прихопити треба?

— Парасольки і ганчір’я, щоб переодягтися. Решту речей візьмемо в Управлінні.

— А автомат даси?

— Припиняйте балачки, — встряв у розмову Шемет. Мосму невдоволенню не було меж.

— Пане майоре, ви нічого не чули. Це секретна операція, — сказав я дуже серйозно.

— Ах секретна… — люб’язно відповів Шемет.

Саме цієї миті на початку Пономаренківського в’їзду зблиснуло світло фар автомобіля, що рухався в мій бік.

— Усе, кінець зв’язку. Ігоре, з тобою ми домовилися. Виїжджай негайно, — сказав я уже на бігу і пірнув у густі кущі, ховаючись у пітьму.

11 травня, 23.59

Ми з Пельшом екіпірувалися, як справжні зловмисники. Взяли з собою ліхтарики, мотузки, плетені шапочки з прорізами для очей, рукавички, змінне взуття (нічого, між іншим, смішного) і посвідчення співробітників карного розшуку. Крім цього, Пельш прихопив із собою купу дискет, а я — табельну зброю і низку відмичок.

Усю дорогу від Управління до будинку моди ми по-змовницьки мовчали. За два квартали від мети залишили машину і вийшли до будинку Політпросвіти з тилу, з боку старезних прохідних дворів-лабіринтів, де водилися кішки, сновигали п’яні і тхнуло вогкістю І давниною.

Мій план проникнення був простий: піднятися на дах пожежною драбиною; залізти на горище; з горища перебратися на верхній поверх. Спуститися вниз і, здолавши всі перешкоди, проникнути в кабінет головного бухгалтера. Які перешкоди могли трапитися на нашому шляху, зізнаюся, я не знав. Загалом, моя ідея проникнути в будинок моди була справжнім безумством. Якоїсь миті я навіть пошкодував, що не почекав до завтра, коли можна було б під приводом пошуку примар і привидів без будь-якого ризику прочесати будинок моди з даху до підвалів. Але мости були спалено. Рубікон перейдено. Та й Пельш назавжди перестав би мене поважати, якби я раптом вирішив відмовитися від такої захоплюючої пригоди.

Мені на втіху йшов дощ. Було темно і нічого не видно. Настрій одразу погіршився, як тільки почали підніматися пожежною драбиною. Будинок Політпросвіти був високим, коли ми нарешті дісталися до даху, я подумав, що падати з такої висоти досить небезпечно. Тієї ж миті моя нога посковзнулася на одному з круглих металевих щаблів, а слідом за нею і друга. Я завис на руках, боляче вдарився грудьми об металеве пруття.

Пельш, що ліз слідом за мною, допоміг мені рукою поставити мої ватяні ноги на щабель, і я якось доповз до даху. Намацав двері, що вели на горище. Вони були незамкнені. Нам пощастило. Ми забралися усередину і там нарешті я зміг сісти й відсапатися.

— Ти як? — співчутливо прошептав мені Пельш прямо у вухо.

— Ніяк. Відпочинемо хвилин п’ять, — відповів я теж пошепки.

— Згода.

Посиділи. Перевзулися. Дуже хотілося курити. Спершу я думав, що цього не варто робити в цілях безпеки, але невдовзі зрозумів, що для підняття морального духу треба закурити. Пачка цигарок в моїй нагрудній кишені була геть зім’ята. Я хотів її викинути, але вчасно схаменувся. Не варто слідити, навіть якщо в тебе є посвідчення слідчого, ми ж не підлітки, що залізли в чужу квартиру, знайшли в комоді четвертак, випили пляшку коньяку, взяту з холодильника, обблювали увесь туалет, залишили на кухні купу недокурків і загубили видані вранці їм в РАГСі паспорти посеред передпокою, коли виходили з будинку.

Отже, недокурки довелося забрати із собою.

Посвітивши ліхтариками, ми оглянули стіни горища, що ще зберігало пам’ять про славні дні політпросвіти. Транспаранти, обшиті червоним кумачем. Щити наочної агітації. Бюсти і погруддя братів-близнюків Маркса-Єнгельса. Нічого цікавого, підозрілого чи небезпечного. Дивно, що такі важкі речі затягли на горище, а не винесли в двір. Напевно, тодішній завгосп був прихильником старого режиму, сподівався на його відновлення, тому ретельно зберігав святині.

На жаль, він був загороджений знову ж таки щитами та різним агітаційним мотлохом. Оглянувши ретельно горище, ми виявили двері, що вели в шахту вантажного ліфта.

— Покатаємося? — запитав Пельш.

— Можна, але пошукаймо спершу вихід на сходи.

На жаль, він був загороджений знову ж таки щитами та різним агітаційним мотлохом.

— Доведеться скористатися ліфтом, — мовив я.

Ми оглянули ліфт. Замість кнопки виклику був отвір для ключа. Самі ж двері виготовлені з листового заліза, причім вони не діставали до стелі, а були трішечки вищі за мій зріст, через те прикривали троси лише частково.

Освітивши обличчя один одному ліхтариками знизу, як це прийнято в професійних спецагентів, ми влаштували маленьку військову раду. У плетених, з прорізами для очей шапках ми скидалися на вбивць-психопатів, добре, хоч нас ніхто не бачив. Першим заговорив я.

— Звичайно, ми можемо піти звідси геть. А можемо велкам ту хелл, — я тицьнув пальцем, на залізні двері шахти ліфта.