Мирослава Горностаєва - Син сонця

— Невразливий…, - прошепотів Карна, — а тобі ж хто дав панцир, Джанардано? Але я здолаю тебе! Здолаю!

— Арджуно! — знову крикнув воїн, — звертай набік!

Арджуна щось гукнув до Крішни, але той похитав головою і рвучко натягнув віжки. Колісниця Пхальгуни з розгону зупинилася так різко, що аж коні впали на коліна.

Ззаду в лати Карни вдарила стріла. Його доганяв Сатьякі. Колісниця Вайкартани пронеслася повз застиглий повіз Арджуни, і Карна встиг вистрелити кілька разів, як колись стріляв по мішенях.

— Мій князю! — заволав Наль, — нас оточено

Карна пробурмотів прокляття. Він дійсно потрапив у кільце ратгінів, і зашморг почав стискатись. Арджуна лишився за колом.

— Жени по колу, Наль! — гукнув Карна, — Сатьясено, подавай стріли!

Вони неслись по колу як колись на змаганнях, і Карна бив з лука на всі боки світу, та місця вбитих заступали нові ратгіни, і зашморг стягувався ще тугіше. Воїн пізнавав деяких: тут були і биті ним Накула з Сагадевою, і Сатьякі, що мав звичку нападати ззаду, і сам Юдгіштгіра, і навіть зрадник Юютсу… Схоже було на те, що Пандави вирішили за будь-яку ціну знищити відважного атіратгу.

«Це все жарти Темноликого, — думав Карна, спускаючи тятиву, — це він не дав Пхальгуні зчепитися зі мною. Двобій — справа чести, і має відбуватися по законам чести, а цього саме і не бажає Крішна. Він хоче, аби мене взяли в пута, наче тигра на князівському полюванні.»

Стріли били у лати Карни, і кілька з них дійшло до тіла. Кров здавалась йому прохолодним дощем. Шолома воїн теж загубив і тепер мусив берегти незахищену голову.

— Здавайся, Вайкартано!

То був голос Юютсу і Карна розлютився до сказу. Раптом коні стишили біг. Наль обернувся до Карни. В грудях сути стриміла стріла.

— Пробачте…, - мовив візничий і став поволі хилитись набік. Карна стягнув його додолу і перехопив віжки.

«Отепер, — подумав, — і справді все! Та живим я не дамся! Краще — як Абгіманью…»

І тут погляд його упав на Сатьясену.

— Сину! — вимовив Карна, — що найдорожче для арія?

— Воля! — сказав Сатьясена, дивлячись на батька закоханими очима.

— То бери віжки, ратгіне, будемо йти пробоєм!

Сатьясена перебрався на місце сути, а Карна знову взявся за лук. Він уже нагледів у кільці ратгінів слабке місце — між Сатьякі і Юютсу.

— Двом шакалам не стримати тигра, — мовив до сина, — повертай на отих двох, Сатьясено! Зладнаєш з кіньми, хлопче?

— Я ж онук сути! — сказав хлопчина весело, і Карна засміявся теж. Він розумів, що підліток не відчуває небезпеки, але саме такий напарник йому зараз і був потрібен.

Сатьясена скерував колісницю в проміжок між повозами Сатьякі та Юютсу. Щілина була завузькою, та Карна сподівався, що котрийсь з воїнів відверне вбік, злякавшись зіткнення.

Першим не витримав Юютсу. Він наказав суті відвертати. Карна метнув у Сатьякі списа, і поранений врішнієць упав на дно колісниці. Повіз Вайкартани ковзнув у проміжок, котрий видимо поширшав, і вдарився об вісь колісниці Юютсу. Карна вихопив у Сатьясени бича і оперіщив ним сина Дгрітараштри.

— Шудра! — крикнув, — це тобі од сина сути! І такі як ти, хотіли мене схопити! Спробуйте взяти голіруч дикобраза! На, маєш! За зраду!

Бич розсік Юютсу лице, і вояк ухопився за ремінь, намагаючись видерти його з рук Карни. Вайкартана смикнувся всім тілом, і супротивник перекинувся через борт колісниці.

— Отак! — крикнув Карна, — жени, Сатьясено!

Бій згасав поволі разом із сонцем, що заходило. Карна повернувся до табору з ратинами Дурьйодгани, між якими побачив й Сушену з Врішасеною. Близнюки миттю зіскочили зі своїх колісниць, кинулись до батька і здивовано витріщились на Сатьясену, котрий над силу натягував віжки.

— Татку! — вигукнули обидва юнаки, — хвала Богам за те, що вберегли вас! Ми бачили, як вас оточили, але не мали змоги пробитись на допомогу!

— Все гаразд, — мовив Карна, — що там князь Гастінапуру?

— Серйозних ран нема, — сказав Сушена, — але він втратив багато крови і погано володіє рукою. До того ж ота, вчорашня рана дуже його мучить… Він так переживав за вас, батьку, коли ви загналися у пастку!

— Піду до нього, — мовив Карна, — а ви йдіть до мого шатра і поможіть Налю. Його поранено.

Близнюки підхопили Сатьясену, стягли з колісниці і смикнули за вуха.

— Ось так завжди! — жалібно сказав молодший.

У шатрі Дурьйодгани, куди подався Карна, пахло лікарськими зіллями. Дурьйодгана мав понурий настрій і сказав різко:

— Топчемося на місці! Знову не вдався прорив! Ах, Карно… Карно… І Арджуна і досі живий! Де ж твоя обітниця?

— Заспокойся і поїж, — мовив Карна, — завтра буде вирішальний день! Ми з тобою, друже, вже виконали своє призначення на сьогодні.

Князь Гастінапуру відломив шматок перепічки, простягнений йому Карною, і почав жувати, не відчуваючи смаку. До Вайкартани підійшло двоє князевих слуг і почали обережно знімати з нього посічені, втикані стрілами лати.

— Тобі теж дісталось, — вимовив Дурьйодгана.

Карна повів плечима:

Витримаю… А! Обережніш!

Нечутно підійшов цілитель і взявся за стрілу, що пройшла між пластинами лат. Гостряк її вперся Карні у лопатку і спричиняв біль.

— Хто стріляв тобі в спину? — спитав син Дгрітараштри.

— Сатьякі, - зморщився Карна, — я влучив у нього списом, не знаю, чи на смерть. Там був і Юютсу…Ох і гидь! Я оперіщив його батогом так, що він усе життя носитиме цю прикрасу… якщо виживе. Але мені сьогодні пощастило. Кілька легких ран опісля такого бою…

Цілитель вийняв останню стрілу і обережно допоміг воїну скинути скривавлену сорочку. Все тіло Карни було суцільним синцем, але він говорив правду — йому пощастило, бо жодна стріла не увійшла заглибоко.

— Карно, — сумно сказав Дурьйодгана, — напевне вояцьке щастя відвернулося від мене за моє нечестя. Чому,