Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Ось, — сказав без пояснень Петрусь, вважаючи, що Гайді сама має розбиратися, що до чого.

— Тобі передали листа для мене на пасовиську? — зачудовано спитала мала.

— Нє, — відповів хлопчина.

— То де ти взяв, Петрусю?

— У своїй торбинці для хліба.

Петрусь нічого не вигадував. Справа в тому, що вчора ввечері поштар попросив його передати Гайді листа. Хлопчина сунув його в торбинку для харчів. Збираючись зранку на пасовисько, поклав зверху кусень хліба та шматок сиру. Забираючи Білку та Бурку він, звичайно, бачив і Вуя, і Гайді, але про листа забув геть чисто. Нагадав собі про нього, коли витрушував із торбинки останні крихти обіду.

Гайді уважно прочитала адресу відправника й, радісно підстрибуючи, побігла до дідуся, показала йому конверт:

— Лист. Із Франкфурта. Від Клари. Хочеш послухати, що вона пише?

Дідусь охоче погодився послухати новини, до нього приєднався Петрусь, котрий прийшов слідом за Гайді до шопи. Пастушок став на порозі й, обіпершись на одвірок, так йому було легше, слухав, як дівчинка читає листа.

Люба Гайді!

Ми вже спакували все необхідне для подорожі. Тому через два-три дні вирушимо. Поїдемо разом з татком, правда, він у службових справах мусить ще відлучитися на деякий час до Парижа. До нас кожного дня приходить пан лікар і просто з порога волає: «їдемо геть звідси, всі на полонину!». Він ніяк не може дочекатися нашої подорожі в гори. Я маю тобі сказати, що йому надзвичайно сподобалося у вас! Усю зиму він приходив до нас мало не щодня і казав: «Я прийшов, бо обов’язково маю тобі ще раз усе розповісти»! Потім всідався поруч і розповідав про час, проведений із тобою та дідусем на полонині. Щоразу говорив про безмежну мовчазну велич скелястих гір, квіти і спокій, який панує там, високо й далеко від суєтних та гамірливих сіл та міст. Укотре описував чудове свіже гірське повітря, промовляючи: «Там, у горах, кожен хворий мусить одужати». Знаєш, він сам після поїздки до вас якийсь інший. Тепер він бадьорий, помолоділий, життєрадісний. Я так радію з нашої майбутньої зустрічі, з того, що побачу гори, полонину, Петруся, познайомлюся зі всіма кізками! Проте спочатку в Раґаці мені треба буде пройти курс лікування, який триватиме близько шести тижнів, так приписав пан лікар, а вже після цього ми поселимося в Дьорфлі, і мені в погожі дні можна буде у кріслі піднятися на полонину і бути з тобою цілий день. Зі мною приїде бабуся, яка завжди буде поруч. Вона також дуже рада приїхати до тебе в гості. Тільки подумай собі: панна Роттенмаєр не хоче їхати. Знаєш, мало не щодня бабуся каже їй: «Ну, шановна Роттенмаєр, як стосовно поїздки до Швейцарії? Ви ж не соромитеся зізнатися, що теж хочете поїхати»? А управляюча страшенно ввічливо дякує, і заявляє, що не хоче бути зайвим клопотом. Проте я чудово знаю, що вона насправді думає: Себастян після того, як відвозив тебе, такі страхи розповідав! І які страшно високі гори звисають над тобою, пильно стежачи. На кожному кроці можна провалитися в ущелину або ж провалля, які такі стрімкі! Треба ступати обережно, щоб не було біди. Спускатися обов’язково задом наперед, і тільки кози можуть безпечно видиратися, кози, не люди! Як розповідав, управителька аж тряслася від страху. Після того вже не мріє поїхати до Швейцарії. Тінетта також налякана, не хоче нікуди їхати. Отож приїдемо тільки я та бабуся. Тільки бідолашний Себастян мусить супроводжувати. Але він поїде з нами тільки до Раґаца й повернеться додому.

Я з великим нетерпінням чекаю скорої зустрічі з тобою.

До побачення, люба Гайді. Бабуся передає тобі сердечні вітання!

Коли Петрусь вислухав листа, люто відсахнувся від одвірка, якого «підпирав», та так скажено засвистав своїм прутиком у повітрі, що кози перелякано сахнулися і, вистрибуючи, кинулися тікати вниз. Так високо вони стрибали рідко. Пастушок метнувся слідом зі злістю розсікаючи прутиком повітря, таким чином зриваючи її на якомусь невидимому ворогові. Так Петруся розізлила звістка, що з Франкфурта приїдуть гості.

А от Гайді, навпаки, надзвичайно зраділа новині. Наступного дня пішла до бабусі, щоб розповісти їй про приїзд гостей, та з іще більшою радістю, що дехто не приїде. Ця інформація була дуже важливою для бабусі, бо вона знала з розповідей малої про всіх і переживала разом з нею та розділяла її маленькі втіхи. Наступного дня після обіду дівчинка знову завчасу вийшла з дому, щоб відвідати бабусю: тепер була така пора, коли могла йти в гості без супроводу. Травневе сонце яскраво світило, довго залишаючись на небозводі. Сходити було легко й приємно: земля висохла, а легкий весняний вітерець м’яко дув у спину, підштовхуючи малу. Бабуся вже не лежала в ліжку, знову сиділа за пряжею у своєму кутку. А лице в неї було задумане, певно, її мучили якісь сумніви. Неспокій прийшов до старенької ще з учорашнього вечора. Вона дуже переживала і за всю ніч так і не склепила очей. Петрусь прийшов додому страшенно злий. Із його уривчастих пояснень мама та бабуся змогли лише зрозуміти, що з Франкфурта приїде цілий натовп і весь цей люд збирається поселитися на полонині в хатині Вуя. Як воно буде, Петрусь не знав, але бабуся уявляла собі подальший розвиток подій, і саме ці думки мучили її та не давали заснути.

Та ось в хатинку застрибнула Гайді, всілася на лавочку, приготовлену спеціально для неї, і з поспіхом кинулася розповідати всі новини. Проте перервалася десь посередині оповіді й спитала стурбовано:

— Бабцю, що сталося? Ти чомусь зовсім не тішишся з того, що я розповідаю.

— Та що ти, мені дуже весело, вже хоч би з того,