Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

занять. Ти ж раніше тижнями не ходив до школи. Останнім часом приходиш сюди щодня. Як могла відбутися така зміна на краще?

— То Вуй, — відповів Петрусь.

Тепер учитель від здивування аж замовк і тільки переводив погляд із Петруся на Гайді й навпаки. Потім, у черговий раз опанувавши себе, очевидно, щоб бути цілком певним, наказав хлопцеві знову почитати з підручника, але вже в іншому місці. Той знову заповзято подолав аж три рядки, довівши, що дійсно вміє читати.

Як тільки уроки закінчилися, вчитель поспішив до панотця, щоб розповісти про те, що сталося, й повідомити про гарний вплив Гайді та Вуя з полонини на інших, що, без сумніву, надзвичайно корисне для всієї громади.

Тепер Петрусь кожного вечора зачитував уголос із пісенника. Але наказу Гайді вистачило лише на одну пісню. Правда, слід сказати, що бабця більше й не просила читати.

А от Петрусева мама не переставала дивуватися, як він багато навчився за такий короткий час. Бували вечори, коли після сеансу читання пісні читець уже спав у своєму ліжку, а Бриґітта вкотре говорила матері:

— Ніяк не можу натішитися, що наш Петрусь навчивсі[32] так файно читати. Тепер вже й не знаю, може, буде мав у житті більше, аніж ми…

Якось бабця відповіла їй:

— То дуже файно, шо він чогось таки навчивсі, але я дуже втішусі,[33] коли пан Біг[34] спровадить весну на землю, і тоді до нас зможе прийти Гайді. Знаєш, доню, вона таки якось інакше читає. Як Петрусь читає з пісенника, направду, чогось тим пісням бракує. Мушу додумувати, а буває, що і не зберуся з думками, і не лежить мені та пісня вже так на серці, як із Гайдиних вуст.

А справа в тому, що Петрусь, коли брався за читання, відразу ж його «редагував»: слова, що були йому задовгі, заскладні або не подобалися, просто пропускав, бо думав, що для бабусі не має значення, якщо з великого вірша дещо викинути. Тому траплялося так, що у ньому були відсутні всі ключові слова.

Оповідка шоста
Клара з бабусею приїхали!

Нарешті скінчилася зимниця, і в гори прийшло тепло. Настав травень, із усіх вишин: гір, горбів і пагорбків задзюрчали в долину веселі струмочки. На полонині почало вигравати лагідне сонечко, і вона знову зазеленіла. Останні пасма сірого снігу стекли під тепленькими промінчиками, й ось уже виглядають світлими оченятами з молоденької травички перші квіточки. У верхівках ялин засвистав, загудів веселий весняний вітер, зателепав старою, темною хвоєю на гілках, обтрушуючи її додолу та звільняючи місце для світло-зелених голочок. Із похмурих і темних старі дерева нараз помолоділи новою зеленню. Височенно у небесній синяві знову розпластав крила орел. А внизу — золотисті промені лагідного сонечка висушували останні вогкі впадини навкруги хатинки Вуя з полонини. Незабаром можна буде вже сідати куди заманеться.

Гайді перебралася знову на полонину. І зараз вона була зайнята тим, що гасала кругом, бо ніяк не могла визначитися з найкрасивішим місцем, де можна було б спинитися. Ось вона зупинилася послухати вітер, він, завиваючи на низьких тонах, дув із гір все ближче й ближче, налетів на ялини, заколихав ними, затрусив їхнім гіллям… У його гудінні вчувалася така радість від зробленого, що Гайді й собі тішиться, коливаючись під могутніми подихами, немов листочок. Та ось дівчинка вже біжить із-під затінених ялин на сонечко, сідає на травичку перед хатиною і дивиться, які з ранніх квіточок уже розпустилися, і які незабаром розпустяться. У молодій травичці стрибає, повзає і весело витанцьовує, радіючи весняному теплу сила-силенна усіляких комашок. Гайді й собі радіє привітному сонечку та з насолодою глибоко вдихає весняний дух, що струменіє із землі. Так гарно на полонині ще ніколи не було! Усе живе прокинулося на весну до життя і бриніло, гуділо, дзижчало й виспівувало на повний голос: «Усі на полонину! На полонину! На полонину!».

Із шопи, позаду хатини, почулися старанний стукіт молотка й чахкання пилки. Гайді прислухалася, бо ці звуки стали їй уже звичними та рідними. Всидіти на місці вона, звичайно, вже не могла: дівчинка стрімголов метнулася за хижку, подивитися, що задумав змайструвати дідусь. Біля входу в шопу-майстерню стояв щойно виготовлений стілець, а Вуй вправно майстрував іще одного.

— А я знаю, знаю, для кого ти їх робиш! — зраділа мала. — Для гостей із Франкфурта. Цей — для бабусі, а той — для Клари, а… треба… ще третього, — продовжувала нерішуче, — ти не думаєш, що й панна Роттенмаєр із ними приїде?

— Ну, того я знати не можу, — відповів дідусь, — але треба бути наперед певним, що кожен, хто приїде, буде мати на чому сидіти, коли в гості прийде.

Гайді дивилася на дерев’яне кріселко, ще без спинки, подумки садила на нього панну Роттенмаєр і роздумувала чи таке крісло і управителька сумісні. Поміркувавши трішечки, заперечливо закрутила головою:

— Дідусю, я не думаю, що вона на нього сяде.

— Ну то запросимо її посидіти на гарній зеленій трав’янистій канапі, — спокійно відповів старий.

Гайді ще роздумувала, де там у них зелена канапа, коли почувся голосний свист, вигуки та цьвохкання прута, і вона вже знала, хто це. Дівчинка кинулася до череди і за мить була оточена кізками, які радісно вистрибували навколо неї. Їх, очевидно, також охопив весняний настрій і радість нової зустрічі з полониною, бо так мекали й вистрибували, як ніколи. Кози зі всіх сторін штовхали малу, бо кожна хотіла бути ближче. Тут втрутився Петрусь, він почав відштовхувати кіз у різні боки: наліво, направо, бо хотів передати дівчинці звісточку. Коли нарешті допхався до