Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Бабцю, та я ж виджу, що ти чогось боїшся. Думаєш, що панна Роттенмаєр таки приїде з ними? — спитала дівчинка і від тої думки їй стало лячно.

— Та ні, нічого такого, чого б можна боятися, — заспокоювала старенька, — дай мені рученьку, щоб я була цілком певною, що ти тут. Все станеться тобі на краще, навіть якщо і не зможу цього витримати.

— Я не хочу такого кращого, якщо ти цього витримати не зможеш, бабуню! — категорично заявила мала.

У бабусі побоювань стало ще більше, бо вона упевнювалася в думці, що та маса народу з Франкфурта приїде, щоб забрати дитину. Певно, що так: дівчинка видужала, і тепер вони знову хочуть її до себе. Саме ці страхи мучили з учорашнього дня бабусю, проте вона постановила не показувати своїх побоювань. Дівчинка могла набратися жалю і не захотіти їхати до міста. Старенька на хвилю задумалася, як би то їй вийти з такої скрутної ситуації.

— Знаєш, дитинцю, тілько одне мене зараз по-справжньому втішить, і думати за дурне не буду. Почитай мені пісню з книжки, ту, яка починається словами «Господня воля здійсниться».

Гайді погортала стару книжку, швиденько знайшла потрібне місце й дзвінко почала:

— Так, ото якраз саме те, що я хтіла почути, — зітхнула з полегшенням бабуся, і вираз стурбованості зійшов з її обличчя.

Гайді задумливо дивилася на неї.

— Бабцю, корисне справдиться — це означає, що все буде добре, правда?

— Так воно й буде, — погодилася та, — на все воля Божа, як Він задумав, так і буде. Почитай ще раз, треба надовго запам’ятати.

Гайді прочитала вірша ще раз, а після цього ще кілька разів, бо й сама хотіла бути певною, що не забуде з нього жодного слова.

Коли прийшов вечір, і дівчинка піднялася вгору, додому, на небі почали виблискувати одна за одною зорі. Вони весело мерехтіли, вселяючи в серце радість. Раз за разом дівчинка спинялася, щоб помилуватися зоряним небом: а звідтам радісно підморгували до неї безконечні розсипи зірочок та зір, вона не втрималася й вигукнула:

— Аякже! Господь усе знає і в милості своїй виправляє, що не так, тому можна бути веселим і певним у подальшому!

А зорі продовжували мерехтіти, підморгувати малій, аж поки вона не дійшла до дідусевої хатини. А там зоряним небом милувався і він, бо цьогоріч іще не бачив такої краси.

Травень видався погожим, світлим і ясним. Давно вже в горах не було таких лагідних днів і ночей, як цією весною. Дідусь не раз спостерігав за сходом сонця на безхмарному небі, що віщувало хорошу, як і напередодні, погоду. Дивуючись, казав Петрусеві: «Це незвично сонячний рік, трави набираються особливої сили, ти, генерале, вважай, бо твої брикулі від такої паші геть показитися можуть!» Петрусь відважно цьвохкав прутиком, що мало означати: «Я знаю, як з ними собі дати раду!».

Ось так і проходив надзвичайно погожий травень. За ним прийшов червень, який був іще теплішим, дні стали довгими та сонячними. На полонині забуяли трави і вона аж виблискувала та переливалася різнобарвними голівками квітів, що наповнювали повітря навкруги духмяно-солодким запахом. Червень уже доходив до кінця, коли одного ранку Гайді вистрибом вибігла з хатинки на подвір’я, щоб повторити звичні вранішні процедури: вмивання, розчісування тощо. Після цього захотіла швиденько скокнути за хатинку, послухати під ялинами вітер, а потім піднятися трішки полониною догори, щоб поглянути чи розкрилися вже квіточки на золототисячникові, якого в одному місці росло ну дуже багато! Вони були такими красивими, коли просвічувалися на вранішньому сонці. Мала якраз зібралася завернути за ріг хатини, та несподівано закричала, аж Вуй вибіг надвір, бо такий гвалт мав означати щось надзвичайне.

— Дідусю! Дідусю! — вигукувала дівчинка, — ходи сюди, ти тільки глянь!

Старий глянув, куди вона вказувала рукою: стежиною вгору піднімалася чудернацька процесія. Стільки людей сюди ще не ніколи не спиналися! Першими вгору піднімалися двоє чоловіків, які несли ноші з дівчинкою, замотаною в силу-силенну хусток. За чоловіками гупав копитами об землю кінь, на ньому сиділа статна дама, яка жваво розглядалася навкруги та заповзято розпитувала про щось у молодого провідника, той ішов поруч із конем. За ними молодий хлопчина штовхав наперед себе візка. Замикав процесію носій із сувоями ковдр, хустин, та хутряного одягу на спині, що високим стосом здіймалися вище його голови.

— Вони приїхали, приїхали! — вигукувала раз за разом Гайді, вистрибуючи від радості.

Це дійсно були Клара з бабусею. Вони підходили все ближче й ближче й піднялися аж до хатини. Носії поклали ноші на землю, Гайді підбігла, й діти радісно привіталися. Та ось на полонину виїхала верхи бабуся. Коли вона спішилася, теж сердечно обняла малу. Тут надійшов і Вуй, щоб привітати стареньку. Вітання були дружніми й аніскілечки не натягнутими, бо, завдяки Гайді, обоє відчували, ніби знають одне одного багато років.

Бабуся жваво висловлювала захоплення:

— Мій дорогий, яка чудова у вас оселя, хто би міг подумати, що тут така краса, деякі королі позаздрили б вам, якби її побачили! А як Гайді виглядає! Рум’яна, наче квіточка, — пригорнула дівчинку та погладила по щічках. — А як гарно навкруги, аж дух захоплює! Кларусю, тобі подобається?

Клара в безмовному захопленні розгледілася довкола. Таких краєвидів дівчинка не те, що не бачила, але й уявити не могла.