Лінвуд Барклі - Втрата

— Я не знаю, в чому ви її підозрюєте, — сказав я. — Моя дружина — жертва. Вона втратила всю свою родину. Спочатку батьків та брата, а потім і тітку.

Ведмор тицьнула мені у груди вказівним пальцем.

— Зателефонуйте мені.

І подала мені ще одну зі своїх робочих візитівок, перш ніж повернутися до свого автомобіля.

Через кілька секунд я вже був у своїй машині і мчав на захід по Бриджпорт-авеню в напрямку тих околиць Мілфорда, які були найближче до Девона. «Майків бар» був невеликою цегляною будівлею поруч з одним із магазинів мережі «Севен-ілевен», його неонова вивіска з п’ятьох літер (Mike’s) вертикально збігала по другому поверху, закінчуючись над входом. Вікна фасаду були декоровані рекламними знаками компаній «Шліц і Курс» та «Будвайзер».

Я зупинив машину за рогом і пройшов назад, не знаючи навіть, чи «Майків бар» відчинений у таку ранню годину для відвідувачів, та увійшовши досередини, переконався: для багатьох ніколи не буває рано, щоб випити.

У тьмяно освітленому барі було близько десятка відвідувачів, двоє з них сиділи на високих стільцях перед прилавком і розмовляли, решта примостилися по одному за столами. Я підійшов до прилавка трохи збоку від тих двох чоловіків, сперся на нього ліктями і стояв так, поки не привернув до себе увагу низенького, міцно збитого чоловіка в картатій сорочці, який працював за ним.

— Вам чого? — запитав він, стоячи з щойно вимитим кухлем в одній руці та з рушником у другій.

Він засунув рушника в кухоль і кілька разів обернув його там.

— Привіт, — сказав я. — Шукаю одного чоловіка. Здається, він часто тут буває.

— У нас буває багато людей, — сказав він. — Як його звуть?

— Вінс Флемінґ.

Обличчя в бармена було цілком незворушне. Він не здригнувся, не підняв брову. Проте й не сказав мені нічого конкретного.

— Флемінґ, Флемінґ… — повторив він. — Щось не пригадую.

— Він має майстерню з ремонту кузовів у цьому місті, — сказав я. — Він чоловік помітний, і, якщо сюди заходить, ви повинні знати його.

Я усвідомив, що двоє хлопців, які сиділи за прилавком, більше не розмовляють.

— А в якій справі ви хочете його бачити? — запитав бармен.

Я усміхнувся, намагаючись бути чемним.

— Це справа особистого порядку, — сказав я. — Але я був би вам дуже вдячний, якби ви підказали мені, де я можу його знайти. Стривайте-но. — Я дістав свого гамана, згаявши кілька секунд на те, щоб витягти його із задньої кишені джинсів. Це був грубий і досить таки незграбний маневр. Супроти мене Коломбо[28] здався б чоловіком спритним і винахідливим. Я поклав десятку на прилавок.

— Для мене трохи рано, щоб замовити пиво, але я буду радий заплатити вам за ваш клопіт.

Один із хлопців, які сиділи перед стійкою, кудись пішов. Мабуть, відлити.

— Заберіть свої гроші, — сказав бармен. — Якщо ви залишите своє ім’я, то коли він наступного разу прийде, я йому передам.

— А може, ви скажете мені, де він працює? Зрозумійте, я не зичу йому ніякого лиха. Лише хочу довідатися, чи людина, яку я розшукую, бува, не зустрічалася з ним.

Бармен зважив можливості свого вибору, певно, подумав, що місце бізнесової діяльності Флемінґа не становить ніякої таємниці, тож він сказав:

— Гараж Дірксена. Ви знаєте, де це?

Я похитав головою.

— За мостом у Стретфорді, — сказав він.

Він намалював мені маленьку мапу на серветці для коктейлю.

Я вийшов із бару, зупинився на секунду, щоб мої очі звикли до сонячного світла й сів у свою машину. Гараж Дірксена був звідси за якихось дві милі, й менше як через п’ять хвилин я вже був там. Я раз у раз дивився у своє дзеркальце заднього виду, чи Рона Ведмор, бува, не їде за мною, але не помітив жодного автомобіля без номерних знаків.

Гараж Дірксена був одноповерховою будівлею зі шлакоблоків із вимощеним плитами переднім подвір’ям, на якому стояв чорний тягач. Я припаркував свою машину, пройшов повз маленький фольксваген із зім’ятим носом та повз форд-експлорер, у якого дверцята водія були вдавлені в середину, й увійшов до гаража через головний вхід.

Я опинився в маленькому офісі, вікна якого виходили у велике приміщення, де було з півдюжини автомобілів на різних стадіях ремонту. Деякі були коричневі від ґрунтовки, інші накриті папером у процесі підготовки до фарбування, двоє були зі знятими крилами. Сильний хімічний запах ударив мені в ніздрі й проник просто в мозок.

Молода жінка, яка сиділа прямо переді мною за столом, запитала, чого мені треба.

— Я прийшов побачитися з Вінсом.

— Його немає, — повідомила вона.

— Це дуже важливо, — сказав я. — Мене звуть Тері Арчер.

— Про що саме йдеться?

Я міг би сказати, що йдеться про мою дружину, але тоді переді мною відразу б підняли цілий букет червоних прапорців. Коли один чоловік шукає іншого чоловіка й каже, що йдеться про його дружину, то це, як правило, не призводить ні до чого доброго.

Тож я сказав:

— Мені треба поговорити з ним.

А про що я, власне, хотів із ним поговорити? Чи я вже обміркував цю частину мого візиту? Я міг би почати з: «Ви не бачили моєї дружини? Ви її пам’ятаєте? Ви знали її як Синтію Бідж. Ви мали з нею побачення тієї ночі, коли зникла її родина».

Ну, а зламавши кригу, я міг би спробувати поставити й такі запитання: «До речі, а чи не брали ви в цьому якоїсь участі? Чи не спало вам тоді на думку посадити її матір і брата в автомобіль і скинути їх зі скелі в затоплену каменоломню?»

Було б, звичайно, ліпше, якби я наперед обміркував якийсь план. Але мене зараз штовхав лише той факт, що моя дружина мене покинула, і це був мій перший пункт у моєму ходінні околяса.

— Як я вже вам сказала, містера Флемінґа зараз тут немає, — сказала жінка. — Але ви можете залишити для нього повідомлення.

— Мене звуть Тері Арчер, — повторив я. Я дав їй номери свого домашнього та мобільного телефонів. — Мені справді треба поговорити з ним.

— І вам, і багатьом іншим, — сказала вона.

Тож я покинув гараж Дірксена, постояв трохи на сонці й сказав, звертаючись сам до себе:

— Ну й що тепер, йолопе?

Я знав напевне лише те, що зараз слід випити кави. І, можливо, коли я питиму каву, мені спаде на думку якийсь розумний план подальших дій. Приблизно за півкварталу звідси була забігайлівка, де продавали пончики, і я