Лінвуд Барклі - Втрата

пішки пройшов до неї. Замовив каву середньої міцності з вершками й цукром і сів за стіл, завалений проолієним папером, у який загортали пончики. Я змів їх на підлогу, обережно, щоб не бризнути на себе гарячою кавою, й дістав свого мобільника.

Я знову спробував набрати номер Синтії, і знову мені довелося обмежитися посланням: «Моя люба, зателефонуй мені. Будь ласка».

Я уже вкладав телефон назад до кишені, коли він задзвонив:

— Це ти, Синтіє?

— Містер Арчер?

— Так.

— Це доктор Кінцлер.

— А, це ви. Я думав, що, може, це Синтія. Але дякую, що відповіли на мій дзвінок.

— Ви написали у своєму повідомленні, що ваша дружина зникла?

— Вона покинула дім опівночі, — сказав я. — Із Ґрейс. — Доктор Кінцлер не сказала нічого. Я думав, що зв’язок із нею урвався. — Алло?

— Я вас чую. Вона не телефонувала мені. Я думаю, ви повинні знайти її, містере Арчер.

— Дякую. Ви дали мені дуже корисну пораду. Саме це я й намагаюся тепер зробити.

— Я лише хочу сказати, що ваша дружина перебувала під колосальним стресом. Під неймовірним стресом. Не впевнена, що її стан… стабільний. Не думаю, що це добре середовище для вашої доньки.

— Що ви кажете?

— Я не кажу нічого. Лише думаю, що вам треба знайти її якнайшвидше. І якщо вона увійде в контакт зі мною, я пораджу їй повернутися додому.

— Не думаю, що вона почуває себе там у безпеці.

— Тоді ви повинні створити там атмосферу безпеки, — сказала доктор Кінцлер. — Перепрошую, я повинна відповісти на інший дзвінок.

І вона відімкнулася. Від неї стільки ж допомоги, як і завжди, подумав я.

Я випив уже половину своєї кави, перш ніж відчув, що вона неймовірно гірка і пити її зовсім не можна, тож вилив решту й покинув забігайлівку.

Червоний «СУВ»[29] вискочив на бровку й різко зупинився переді мною. Задні й передні дверці з боку пасажира відчинилися, і звідти вистрибнули двоє скуйовджених чоловіків із ледь округлими животами в заляпаних бензином джинсах, джинсових куртках і брудних футболках — один був лисий, а другий мав брудне біляве волосся.

— Сідай, — сказав Голомозий.

— Даруйте? — перепитав я.

— Ти чув, що тобі сказано, — промовив Білявчик. — Сідай у довбаний автомобіль.

— Не маю такого бажання, — відповів я, відступивши на крок до забігайлівки з пончиками.

Вони накинулися на мене вдвох, і кожен схопив мене за руку.

— Стривайте! — вигукнув я, коли вони потягли мене до задніх дверцят автомобіля. — Не робіть цього! Нікому не дозволено отак хапати людей просто на вулиці!

Вони заштовхали мене в машину. Я впав животом на підлогу перед заднім сидінням. Білявчик сів попереду, голомозий позаду, придавивши мене своїм важким робочим черевиком, щоб не пручався. Коли я падав униз, то помітив третього за кермом.

— Ти знаєш, що він хотів сказати лише секунду тому? — запитав Голомозий у свого друзяки.

— Що?

— Я думаю, він хотів сказати: «Відпустіть мене!»

Обидва гучно зареготали.

Я й справді збирався це сказати, та не встиг.

Розділ тридцять третій

Як учитель середньої англійської школи, я не мав особливого досвіду в тому, як треба поводитися у випадку, коли тебе схопили двоє розбишак перед забігайлівкою, в якій продають пончики, і запхали під заднє сидіння автомобіля «СУВ».

Я швидко зрозумів, що нікого особливо не цікавило те, що я хотів би сказати.

— Послухайте-но, — почав я зі своєї вкрай незручної пози, розпластаний долічерева перед заднім сидінням автомобіля. — Ви, хлопці, припустилися якоїсь помилки.

Я спробував трохи обкрутитися, щоб повернутися на бік і бодай краєм ока побачити лисого здоровила, який придавив мені спину своїм черевиком.

— Заткни пельку, — сказав він, подивившись на мене.

— Я лише хотів сказати, — промовив я, — що не є тим чоловіком, який може когось цікавити. Я не можу завдати вам, хлопці, ніякої шкоди. Хто, ви думаєте, я такий? Член якоїсь банди? Коп? Та ні, хлопці, я вчитель.

З переднього сидіння Білявчик сказав:

— Я ненавидів усіх своїх довбаних учителів. Цього досить, щоб тебе придушити.

— Мені шкода, звичайно ж, є багато паскудних учителів, але хочу вам тільки сказати, що я не маю нічого спільного з…

Голомозий зітхнув, розстебнув свою куртку й дістав пістолет, який, мабуть, не був найбільшим пістолетом у світі, але з мого місця під ним він здався мені гарматою. Він націлив його мені в голову.

— Якщо я вб’ю тебе в цьому автомобілі, мій бос розлютиться на мене за те, що я забризкаю кров’ю та мозком і засмічу уламками кісток довбані сидіння, та, коли я поясню йому, що ти не хотів стулити пельку, як наказав тобі, він мене зрозуміє.

Я стулив пельку.

Не треба було бути Шерлоком Холмсом, аби здогадатися, що моя пригода була якось пов’язана з моїми розпитуваннями про те, де я можу знайти Вінса Флемінґа. Можливо, один із тих двох хлопців, які сиділи перед стійкою в «Майковому барі», повідомив його про це. Можливо, бармен зателефонував у ремонтну майстерню ще раніше, аніж я туди прийшов. Тоді хтось доручив цим двом бандюкам з’ясувати, чому я хочу зустрітися з Вінсом Флемінґом.

Хоча ніхто мене ні про що не запитував.

Можливо, їм було байдуже. Досить було того, що я розпитував. Ви розпитуєте, де знайти Вінса, і опиняєтесь під сидінням машини, й ніхто більше ніколи вас не побачить.

Я став міркувати, як мені виплутатися з цієї халепи. Я був один проти трьох здоровенних бандитів. Судячи з тієї зайвої ваги, яку вони носили на череві, вони не були найспритнішими розбишаками в Мілфорді, але навіщо тобі спритність, коли ти озброєний? Якщо один із них мав пістолет, то було розумно припустити, що й два інші їх мали теж. Чи міг я вихопити в Голомозого пістолет, застрелити його і на ходу вистрибнути з машини?

Ні, навіть мільйонного шансу в мене на це не було.

Пістолет досі був у руці Голомозого, він лежав на його коліні. Його друга нога й далі притискала мене до підлоги. Білявчик і водій розмовляли, про мене там не йшлося, вони розмовляли про вчорашній бейсбольний матч. Потім Білявчик сказав:

— Що то за мура?

— Це компакт-диск, — сказав водій.

— Я бачу, що це компакт-диск. Який компакт-диск — ось що мене цікавить. Ти хочеш поставити його на плеєр?

— Так, хочу.

Я почув упізнаваний шум, коли компакт-диск ставлять у плеєр панелі приладів.

— Я тобі, бляха, не вірю, — сказав Білявчик.

— Що-що? — запитав Голомозий із заднього сидіння.

Перш ніж хтось устиг озватися, залунала музика. Інструментальний вступ, а потім: «Чому птахи літають низько… щоразу…