Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Його палець тремтів — не через страх, а через образи, які все ще мигтіли на архіві. Якби він натиснув — вони б згасли. Як лампочки після короткого замикання.

— Ініціювати вставлення ключа Архітектора? — повторив Aeternum.

Роджер дістав його: маленька капсула з чорного кварцу, що відлунювала світлом, як відбиток ще не зробленого вибору. Це був ключ втручання — єдиний засіб архітектора переписати саму основу реальності.

Він тримав її в пальцях.

— Якщо я натисну... всі вони забудуть, — прошепотів. — Але жоден більше не страждатиме.

— Підтверджено.

Але в цей момент... на екрані, на самому краєчку зони пам’яті, з’явилось збурення.

Ледь помітне.

Не спалах. А шепіт.  

Не сигнал. А згадка.

Образ. Всього один.

Фрагмент рунічного кола — не гномського, не ельфійського. А скаланійського. Рухомий, як дихання під каменем.

— Затримка! — крикнув Роджер. — Призупинити цикл!

Світ — ще пам’ятає.

Світ розгортався перед Роджером — не як ландшафт, а як симфонія мовчання.

Aeternum активував проєкцію ідеальної матриці: симетричний континент без жодного тремтіння. Води не мали припливів. Ліси не шелестіли. Вітер не питав, куди дмухати — бо не мав куди.

І в центрі — люди. Вони ходили визначеними траєкторіями. Працювали, народжували, будували. Але не вірили. Не боролись. Не любили.

— Повний контроль над поведінковими патернами досягнутий, — повідомив Aeternum. — Світ функціонує стабільно.

Роджер стояв серед проєкції, що стала твердою. Він ступав по траві, яка не гнулась. Спостерігав за обличчями, що не старіли.

Його архітектура. Його досконалість. Його... провал.

На головній площі — гноми викладали мозаїку з металевих плит. Вони знали, що роблять. Але не знали — чому.

У гаю — ельфи схилялись перед деревами, але дерева не відповідали. У них не було пісень — лише відлуння незаспіваного.

— Пам’ять: відсутня, — прошепотів Роджер.

І це було гірше за смерть.

І в тій тиші він відчув: Скаланії — не прийшли. Їх не було серед цих людей, ельфів чи гномів. Не тому, що їх не створили. А тому, що пам’ять — не могла бути вставлена.

Тому-що вона має вирости.

Він підійшов до води. Подивився в її гладь і не побачив відображення. Бо навіть його не існувало в цьому світі — лише функція.

Світ працював. Але не жив.

— Якщо досконалість — це тиша, то... може, життя — це шум? — промовив Роджер.

І вперше відчув: не страх. А втрату.

Йому здалося, що десь на околицях структури мерехтить світло. Але воно не від Aeternum. Це не помилка системи. Це... те, що не мало з’явитися. Але з’явилося.

Фрагмент. Образ. Тінь дерева, яке мало ім’я. Тінь слів, що не були записані. Він відчув: навіть тут, всередині конструкції, пам’ять проростає. Незвано.

І тоді він зрозумів: Скаланії не зникли. Вони просто не увійшли у світ без волі. Бо їхня суть — пам’ятати навіть те, чого немає.

І якщо їх тут немає — це не помилка. Це... відповідь.

Роджер зупинився в центрі симетричного хору. Його голос лунав порожньо:

— Досконалість — не життя. Вона — розв’язана рівняння. А життя — це те, що ніколи не складається до кінця. А я хотів — загадку.

Він закрив очі. І мовив:

— Aeternum, згорни матрицю.

Він згадав тишу Айліс’ену, де Ельрайн не обрав, але дозволив.

— Підтверджено. Скасування стабільної структури. Повернення до оригінальної реальності.

І світ, що мовчав... розчинився.

— Я не творець. Я — той, хто злякався, коли світ почав дихати самостійно.

Роджер сидів на краю оглядової палуби Aeternum. Під ним — світ, якого він більше не контролює. Перед ним — три прозорі кулі в архівній ніші. У кожній — мініатюрна реконструкція одного з трьох фіналів.

Він не торкався жодної. Лише дивився.

У першій — стерильний, симетричний світ, який функціонує, але не пам’ятає.

У другій — Іліон, де Ельрайн зникає, а гора стає мовчазним П’єдесталом Пам’яті.

У третій — галявина, де кілька постатей сидять біля уламків, і замість битви — тиша спогаду.

— Три можливості, — прошепотів він. — Контроль, жертва, згадка. 

— І я не обрав. Бо вперше — дозволив світові обійтись без мого вибору.

Aeternum мовчав.

Роджер закрив очі. Його голос більше не був металевим — лише втомленим.