Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— Я боявся. Не втратити світ. А втратити його без мене. Без мого втручання. Без мого… сенсу.

Він підвівся, підійшов до однієї з куль. Доторкнувся до тієї, де не було нічого, крім білої рівнини.

— Це був мій вибір. І я його скасував. Бо зрозумів: там не буде ні Ельрайна, ні Скаланіїв, ні навіть... мене.

Його рука опустилася. Куля залишилась неушкодженою.

Він підійшов до другої — тій, де стояла постать на вершині Іліону, з вітром, що носив пелюстки.

— Це не я створив. Це — вони. І якщо світ лишиться таким... то без моєї руки. І, можливо, саме тому — справжній.

Нарешті — третя. Кулак Роджера тремтів. У ній — руїни. Пам’ять. Люди, що не говорять, а згадують. Без провідника. Без знака. Без сили.

— А тут... воля. Її я боявся найбільше. Бо вона — не від мене. Не контроль, не схема, не код. Лише — відлуння чогось живого, що не питає дозволу бути.

Він відступив. Всі три кулі лишались на місці. Ніхто не переміг. І це було правильно.

Роджер озирнувся востаннє. Його останні слова не були до Aeternum. Не до архіву. А до всього, що він колись називав «своїм світом».

— Я не знаю, яка з них була. Але всі... були можливими.

Він простягнув руку — і світло архіву згасло.

Aeternum тихо запитав:

— Команда?

— Закрити. Не зберігати. І не повертатись.

— Архів…?

— Забути.

На небі залишилось лише три зірки. Не як результат. А як вибір, що більше не потребує спостерігача.

Місток Aeternum був порожній. Енергетичні панелі вже не пульсували. Все перейшло в режим споглядання. Роджер зупинився на мить перед центральною голограмою. Вона була спокійна — жодних збоїв, ніяких вивідних даних. Лише спрощена модель П’єдесталу, що повільно обертався у темряві.

Та він побачив щось нове.

На одному з кілець П’єдесталу, де колись не було нічого, тепер мерехтіла тонка світлова лінія. Вона не горіла, не пульсувала — лише... існувала. Мовби згадка.

Роджер наблизивсь, сканери зчитали форму. Руничний символ. Не в його системі. Не в базі пам’яті. Не в енергетичному протоколі.

Символ не зчитувався. І в тому була його сила. Бо все, що не піддається аналізу, іноді — єдине, що заслуговує на довіру.

Роджер прошепотів:

— Ви залишилися... не в мені, а в ньому.

Руна лишалась мовчазною. Але жива.

Вона не вимагала активації. Вона не шукала сенсу. Вона просто була. І тим дозволяла мовчки бути.

Скаланії не повернулись. Але й не зникли. Їхній дар — не дія, а право на пам’ять, яка не говорить вголос.

Роджер зробив крок у світло. І зник. Не вибух. Не тінь. А лише… відсутність.

Світ, де люди самі вирішили.

Галявина, що дихає.

Галявина Іліону більше не була ні полем бою, ні місцем ритуалу. Вона була — землею після серцевого нападу. Волога, ще тепла, з дрібними уламками мертвих рун, з вигорілим колом у серці — там, де П’єдестал бився востаннє. У центрі — жодного світла.

Торрік стояв у тиші. Його молот більше не дзвенів. Ключ у його руці був холодним, як згадка. Він тримав його обережно, як згаслий амулет. Як кістку друга.

Поруч з’явився Невар. Змінився. Без плаща. Без страху. У його руці — кора, що більше не пульсувала. Але... дихала. Наче всередині неї ще жевріла тінь світла, що не хотіла зникати.

— Вона... не говорить більше, — сказав він.

— Бо їй не треба, — відповів Торрік. — Ми ж уже чули.

За кілька кроків, на уламку каменю, сидів Реналь. На його колінах лежав диск Елісії. Той, що вона обіцяла повернути. Тепер він мовчав. Але іноді здригався, ніби ловив у повітрі відлуння її присутності.

Реналь не піднімав очей. Його пальці лежали на диску, не як на артефакті, а як на згадці. Маленьке тремтіння в його плечах було єдиною емоцією, яку він дозволив собі.

— Вона... — нарешті порушив тишу, — казала, що повернеться. 

Його голос був хрипким, наче старійшини, що обірвався віком.

— І повернулась, — прошепотів Ґорам, що підійшов із посохом. — Не в тілах. А в чомусь глибшому. У пам’яті.

Реналь кивнув. Тримаючи диск, наче обіймав її руку востаннє, він прошепотів:

— Вона не зникла. Вона... стала тим, що не дозволяє нам забути.

Поруч підійшов Каелір. Його руни були затерті, наче стерта віра.

— Артефакти мовчать. Магія — теж. Навіть небо не б’ється. Світ… зупинився?

Невар не одразу відповів. Він подивився на уламки, що тепер були мовчазними як спогади.

— Ні. Він чекає. Бо вперше... ми не просимо в нього сили. — Відповів Невар після паузи.