Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

І світ — не витримує цього.

— Якщо ми нічого не зробимо, — сказав Роджер повільно, — структура розвалиться сама.

— Підтверджено. Імовірність каскаду — 92%. Магічні матриці втрачають підтримку. Енергетична сітка — вже фрагментована.

— Світ сам собі пише пам’ять. — Він уперше за довго не думав алгоритмами. А метафорами.

П’єдестал став не суддею, а камертоном світу — серцем, що не б’є. Лише пам’ятає тишу.

Але що станеться, якщо ноти не зійдуться? Якщо симфонія світу перетвориться на шум старої платівки?

На голограмі з’явилися радіальні тріщини. Вони не йшли від центру — а сходились до нього. І кожна тримтіла, як нерв.

— Реальність втрачає стабільність у зоні 47 секторів. Протокол відновлення недоступний. Єдиний варіант — зовнішнє втручання.

Роджер не одразу сказав «Так». Він просто підійшов до консолі, яка десятиліттями була закритою.

— Протокол Architectum, рівень Sigma. Ключ — один. Активую.

Консоль спалахнула. Aeternum зреагував усім корпусом — не тривогою, а трепетом. Він пам’ятав цю команду.

— Ви справді обираєте архітектурне втручання? Це порушить незворотність вибору світу.

— Вибору вже немає, — сказав Роджер. — Якщо він зруйнується, нічого не залишиться. Ні свободи, ні ілюзії. Лише уламки.

— Підтверджено. Починаю фазу перезапису.

Мить — і світ зупинився. Голограма застигла, лінії пульсацій стали каменем у повітрі. Іліон більше не горів — він згадував себе без світла.

Роджер вдихнув. Його лице стало нерухомим. Тепер це не був спостерігач. Це був Архітектор, що сам себе стирав.

— Тепер... — він ледве вимовив. — Заново створимо світ, де не болить.

Aeternum більше не рухався. Його орбіта застигла, як погляд скульптури. Внизу — континент, що більше не був живою мапою. Лише фрагменти: світ без часу, без опору, без спротиву.

У центрі проєкції — П’єдестал. Він не горів, не кликав, не вів. Лише пульсував. Як серце без імпульсу. Як пам’ять без тіла.

— Введено фазу Null — світ перебуває в режимі очікування, — сповістив Aeternum. — Можна вносити зміни.

І він знав: жодна зміна вже не буде справжнім вибором.

Роджер стояв перед темною панеллю, що донині не була активна. Його рука тремтіла — не від страху, а від того, що це вперше не було частиною експерименту.

— Параметри системи? — тихо спитав він.

— Кути: три зафіксовані. Один — розмитий. Можна перерозподілити структуру світу з нуля. Або заповнити четвертий кут новою формою.

— І що буде?

— Реальність перебудується відповідно до заданих архетипів. Світ матиме досконалу рівновагу. Але пам’ять — буде втрачено.

Роджер мовчав. Він дивився на купол із голограмами: диск, ключ, уламок. Всі вони — пульсували. Справжні. Носії вибору, болю, втрати. І десь там — Ельрайн, який не вирішував, а дозволив.

Але світ не витримав такого вибору.

— Підготуй матрицю реконструкції. Назва: «Контур ідеального балансу».

Перед ним розгорнулась проєкція: ідеальний світ. Без конфліктів. Без відхилень. Кожна раса — симетрична. Кожен кут — замкнений. Магія — стабільна, розподілена, контрольована. А головне — жодна істота не пам’ятає, що колись було інакше.

— У такому світі... вони житимуть? — запитав Роджер.

— Житимуть. Але не знатимуть, чому. — відповів Aeternum.

Це був рай, де ніхто не питав, ким був раніше.

Роджер дивився на проєкцію світу без тріщин. Досконалого. Вперше за весь час — його охопив холод.

— А Скаланії? — пошепки запитав Роджер.

— Їх не буде. Їхня форма — пам’ять. А пам’ять тут не передбачена.

Роджер стиснув щелепу. Це був світ без болю. Але також — без глибини.

— Рай, де ніхто не знає, що таке втратити рай... — подумав він.

І це було найстрашніше.

— Покажи мені архетип нової раси, — сказав він.

І вона з’явилась: Люди з ідентичним кольором очей. Однаковим темпом росту. Без мутацій. Без варіацій. Вони не росли — вони працювали.

— Кожен параметр оптимізовано. Їхні рішення передбачувані. Їхні конфлікти — математично розв’язувані.

— А Воля?

— Вилучена. Не сумісна з гармонією.

Тиша.

— Утвердити?

Роджер не відповідав. Його погляд зупинився на архіві пам’яті — величезному екрані, де ще жевріли фрагменти старого світу: сміх Торріка в кузні. Впала сльоза Реналя. Лінії на обличчі Елісії. Розбите дерево, яке все ще росте у Валеріані.

Він знав: якщо введе ключ — система запишеться. Світ відбудується. Але ці образи... більше не існуватимуть.