Мелхіор Медар - Царська рокіровка, Мелхіор Медар

Вважаю ці причини цілком обґрунтованими. Очікую, що ваш письмовий рапорт надійде мені офіційними каналами протягом двох днів. Цей документ, який ми сьогодні вранці отримали телеграфом із Варшави, мабуть, допоможе вам у його написанні.

Він передав детективу три аркуші паперу з приклеєними стрічками телеграфного тексту.

– Це копія, надіслана спеціально для пана, тому можете залишити її собі.

Безмовний радник узяв аркуші і, не читаючи їх, поклав у портфель, що стояв біля ніжок столу.

– Пан поспішає на потяг, тому буду коротким. Наступні шість місяців, незважаючи на ваші великі заслуги, вас не прийматимуть при дворі, тому Анну пришлють вам спеціальним кур’єром. Від імені монарха його вам вручить московський губернатор. За рік – через велику кількість справ, якими ви займатиметеся в старій столиці – ви не встигнете відвідати Петербург, навіть міністерство поліції. Що робити, буває. Я вам особисто дуже вдячний, але – як ви самі розумієте – при дворі легко забувають успіхи, але довго пам’ятають невдачі, тому я вважав за краще зустрітися тут, ніж приїхати до вас у Москву. Користуючись нагодою, я хочу ще раз привітати вас із великим успіхом. Сьогодні вранці я підписав заяву на ваше підвищення, а сьогодні має підписати її сам Його Величність. Поки ж попрощаюсь… Прошу, це теж для пана.

Цього разу він передав маленький коричневий конверт. Відсунув стілець від столу, підвівся, вклонився й пішов. Відразу за ним із кімнати вийшла пара стриманих похмурих чоловіків з котелками в руках.

Здивований фактотум московського губернатора подивився на поворотні двері – вони все ще хиталися. Збоку підійшов вантажник і смикнув сидячого за рукав:

– Ваше благородіє, пора на потяг…

Вони помчали з повними багажу візками на перон. Ледве встигли в безладі заштовхати в купе речі пасажира, як потяг просвистів – пасажир вскочив на підніжку й увійшов до вагону. Цього разу він сидів не сам – у купе вже було літнє подружжя, священик середніх років і молодий юнкер. По дорозі до Москви пан радник не мав можливості спокійно та в тиші ознайомитися з документами та посилкою, отриманою від міністра. Крім того, вночі священик хропів голосніше паровоза, а з дірявого вікна віяло протягом, тому вранці залізний радник почував себе дуже несвіжим.

Перед тим, як сісти до екіпажу, він випив чотири чашки кави в привокзальному ресторані – бо не був певен, чи знайде прислугу у власному апартаменті. Забитими народом вулицями він рушив до свого дому.

Ван Хоутен не помилився – порожня квартира, наглухо зачинена, свідчила про відсутність дбайливої ​​руки слуги.

"Здається, він досі шліфує ці шифри… шифрувальниць", — сказав хазяїн сам собі.

Двірник і візник занесли багаж і стали у валянках на порозі, чекаючи... Невдовзі неуважний квартирант помітив їхні витягнуті обличчя і кинув кожному по паперовому карбованцю. Він сів у крісло, але навіть не простяг руку до портфеля — думав, з чого почати. — "Чи можна, і де, швидко найняти лакея? Поїхати на аудієнцію до губернатора? Не поїду — спочатку треба випрасувати одяг... Тобто — спочатку лакей і решта слуг, кухар і покоївка". Він вже збирався підвестися зі стільця, як у двері подзвонили. Хтось так енергійно смикнув за ручку дзвінка, що той підскочив під стелею передпокою і довго вагався, перш ніж опасти.

Господар відкрив двері – за ними стояв посильний. За посильним - кур'єр. Позаду кур’єра – нарочний…

Ван Хоутен розписався на всіх пакунках і кинув їх на стіл у кімнаті, де вже лежала течка з учорашньою непрочитаною "поштою".

Денді, ще роздягнений, вийшов зі своєї квартири у крилі палацу, перетнув двір і постукав у двері. Лакей, який впустив його, радісно посміхнувся на знак привітання: – Ласкаво просимо додому, пане!

– Доброго ранку, Акакій Фомич, доброго ранку. Чи не міг би ти попросити Степана Гавриловича зайти до мене на хвилинку?

– Вже іду! – слуга побіг мармуровими сходами, широкими, як Москва-ріка.

Чиновник повернувся додому. Він навіть не сідав — знав, що старий камердинер колишнього тестя, якщо він не буде зайнятий, прибіжить відразу.

Так і сталося. У дверях з’явилася статечна постать нестора, з бакенбардами, як у столітнього шимпанзе.

– Вітаємо вдома, панич!

Старий завжди так звертався до колишнього зятя свого господаря.

– Привіт, привіт. Мені потрібна твоя досвідчена порада. Набери мені "своїх" слуг – і відразу. Лакея на два місяці, решту на рік.

Достойне обличчя старого камердинера скривилося в сардонічній посмішці. Панство завжди вважає, що добрих слуг знаходить на вулиці – ті стоять і чекають, випрошуючи роботу. Так знаходять хазяїв, а порядну ліврею знайти ой як важко, її підбирають ретельніше, ніж кандидатку на кохану дружину. Це треба мати багато щастя, якщо вдасться знайти протягом півроку!

– Постараюся, молодий панич, але…

– Знаю, знаю, Степане Гавриловичу! Але мені вже не потрібні вірні й віддані тіні мої на п’ятдесят років служби, лише на рік чи два, і – чесно кажучи – я б прийняв навіть бандита з Хитровки, якби він зараз постукав у двері та приніс мені сніданок і каву!

Обурений старий розгублено відвернувся і хотів піти, але до нього підбіг пан радник, узяв його під руку і, постійно перепрошуючи, вибачився.

Сенаторське обличчя пом'якшало, а його власник пробурмотів під ніс:

– Пошукаю, пошукаю. А каву та сніданок паничеві незабаром подадуть!

І він зник за дверима.

Дійсно – через десять хвилин спочатку принесли накритий столик, потім з’явилася служанка з кошиком свіжих булочок. Слідом за нею йшов сам її начальник з кофейником свіжозмеленої та звареної кави, загорнутий у спеціальну ватовану ковдрочку.

Пан радник уже встиг скинути верхній одяг. У короткому ошатному хатньому халаті він сів за маленький столик, щоб перемелювати московські смаколики.

Після сніданку він запалив цигарку і почав, одне за одним, відкривати поштові відправлення:

Його Високість, князь… тут слідував список титулів і нагород у три рядки… має честь запросити пана колезького радника… знову список титулів і нагород, цього разу одним рядком… на урочисте нагородження…. а ось повна назва "Анни", довга, нудна і заплутана придворними геральдмейстерами... сьогодні о чотирнадцятій годині в блакитній залі. Віцмундир є обов'язковим… знову підписи: секретаря канцелярії, переписувача і самого князя – відповідно до офіційного порядку.

- У блакитному? – промайнула думка у голові модника. – Чому саме в цій маленькій кімнаті, схожій на альков? Знову все таємниця…

У другому листі – з Варшави – був коротенький аркушик з