Василь Миколайович Шкляр - Троща

«Ну, як воно?» — спитав я.

«Охо-хо», — сказав він.

«Не соромно?»

«Ехе-хе».

«Вас пропустили в наші ліси як людей, а ви що почали витівати?»

«Угу-гу-гу».

«Які ж ви партизани? Ви мародери, — сказав я. — Грабували мирних людей».

«Га-га-га».

«А потім, коли німці дали вам прикурити, ці люди вас ще й рятували».

«Еге-ге».

«Мої тато з мамою цілу осінь переховували на стриху двох «ковпаків». А ви як їм віддячили? Вислали у Сибір на смерть».

«М-гу».

«Свого комісара за що убили?»

«Кхм».

«З тобою все зрозуміло, — сказав я. — Іди геть!»

«М-м-м».

Замість образитися старий шкарбун примружився веселіше, його очиці стали масними, як у хтивого сатира. Я здогадався, що він усміхається не до мене, обернувся й побачив Стефу.

У повітрі запахло молодим зелом. Лободою і тими дрібнесенькими бруньками, які густо повистрілювали на кущах, що росли вздовж хідника. У неоновому світлі здавалося, що всю ту рослинність оповив зелений дим. А може, це вже розпочиналася зелена повінь рослинних рік, про яку оповіщав зелений євангеліст[68], і лише останній телепень міг проміняти вечір весняного потопу на кіно про старого шкарбуна-мародера, тому я взяв Стефу за прохолодну руку і ми попливли — ще не в повені, а тільки в її передчутті, попливли туди, де можна було захлинутися весняною радістю, замішаною на зеленій крові лободи.

Лише однієї прикрості завдав я того вечора-ночі моїй коханій Стефі, коли вона запитала, чи не змогли б ми поїхати разом на провідну неділю до її села Поручин, вона щороку їздить на сей день додому, а я відповів, що не знаю, навряд чи матиму достатньо вихідних, щоб поїхати з нею.

Подумки я прикинув, скільки лишилося до Великодня, після якого на міському цвинтарі через тиждень буде поминальна неділя. Чекати лишилося мізер. Через дванадцять днів настане свято Воскресіння Христового, а ще через сім я багато чого дізнаюся. Чи, може, й раніше…

І от дивина: хоч я давно наджидав того дня, але з його наближенням обсідала дедалі більша тривога. Думка переймала думку, і в жодну не хотілося вірити. Чесно кажучи, могила під чорним кам’яним вітрилом дедалі більше скидалася на загрожений пункт зв’язку, до якого не лежала душа вирушати. Але іншого шляху не було.

Стефа накинула на голе тіло халат і підійшла до темного вікна, на яке падав червонястий відсвіт від вуличного ліхтаря.

Мені здалося, що вона плаче. Підійшовши, обняв за плечі й побачив, що то не ліхтар світив у вікно. Низько над дахами стояв червоний місяць. Я вже й не пам’ятав, коли бачив його у цьому місті за високими будовами та заводськими трубами.

«Я згадав вас, згадав… Ви друг Місяць. Нє?»

Вітаю, мій нічний друже…

Такого місяця зелений євангеліст називав червоним тюльпаном. Він віщував вітер.

6

До криївки під чортополохом я дістався пізнього ранку. Над полем ще стояв низький сивий туман. Цей туман підступив мені до самого серця, коли я постукав у короб продухи: чи ніяка напасть не спіткала Сірка?

Ні. Почувши знайомий стукіт, він упустив мене в рукавичку. Ми тепло привіталися, хоч цього разу без дружніх обіймів. У криївці було холодно й сиро, бо за лихими пригодами, що день у день сипалися на нашу голову, ми так і не встигли довести до пуття пічку — не вивели з-під землі комина, не запаслися дровами. Але схоже було на те, що цієї зими рукавичка нам не придасться, залишиться про запас на майбутнє. Ні перед ким не засвічена, вона ще колись нам послужить, як будемо живі. А поки що ми із Сірком уже цього вечора — гей-гу, гей-га! — помандруємо під руку Броза. Дедалі скрутніше становище, загрожене гебістською агентурою, змушувало більшість теренових підпільників переходити на рейки СБ.

Я виклав із наплічника ще теплі два малаї, шматок жовтого сала та слоїк меду, потерпаючи, що Сірко почне допитуватися, звідки таке добро, але він змовчав. Або про все здогадався, взявши свіжоспечені малаї на собачий нюх, або вирішив, що я скажу сам, коли вважатиму за потрібне.

Через холод у криївці він був зодягнений у куфайку і мені також порадив не знімати бушлат, поки ми тут надихаємо, тому я подумав, що Сірко теж повернувся сюди недавно. Він щойно поголився, на столі біля лампи досі лежала німецька трофейна бритва «Monarch Solingen», а на жовтому клапті газети, об який витиралося лезо, ще не висохли ошматки піни, змішаної з чорними волосинками щетини. Сірко, як і більшість із нас, голився двічі на тиждень, якщо дозволяли обставини, тож нічого дивного не було в його гладенько виголених щоках, але я все одно запитав, до кого це він так нарядився?

— До СБ, — ображено буркнув Сірко. — Чи ти мене тут переслухаєш?

— А що — є причина?

— Причина завжди знайдеться.

Він заховав бритву в чорний футераль, прибрав зі столу помазок, люстерко, газету, об яку витирав піну, потім сів на прічі й нарешті подивився на мене своїми рудими очима віддано і довірливо.

— Розповідай.

— Нічого доброго, — сказав я.

— Тобто?

— Переходимо туди, куди ти нарядився.

— В Безпеку?

— Виходить, так.

— Хіба тепер наш провідник Броз?

— Схоже, що він. Ще буде передзимова відправа, але я так зрозумів, що з нами все вирішено.

— А що в цьому поганого? — раптом спитав Сірко, ніби вже він був есбістом, а я його підслідним.

— Та нічого, — сказав я. — Просто відійдемо далі від Стрипи.

— А хто налагоджуватиме зв’язки?

— Навесні буде видно.

— Весною сі вернемо в трощу?

— Не знаю, — знизав я плечима. — Зараз рано про це говорити. Там воно покаже.

— А там що? — спитав Сірко.

— Де?

— У вас.

Що я міг йому розповісти? Те, що випадково побачив минулої ночі на Степку, хотілося й самому забути.

— Ти чимось пригнічений, — спробував я перевести розмову на інше.

— А ти не знаєш?

— Ні.

— Боже, що діється, — Сірко обхопив руками голову. — Що сі діє на світі.

— Кажи.

— Загинула Соня.

— Як?

Саме тут і починалася неймовірна історія, яку міг «змайструвати» лише диявол. Позавчора вранці Соснів облетіла вістка, що наші вбили вчительку Вірусю. Село розтривожилося до краю, бо люди встигли полюбити прислану зі сходу, десь аж із Павлограда, вчительку молодших класів, таку юну, що язик не повертався називати дівча на ім’я та по батькові, тому кликали її не інакше як Віруся. Ми теж її добре знали, свого часу наші пропагандисти кинулися проводити з Вірусею виховну роботу, бо це входило в їхні обов’язки — пояснювати приїжджим східнякам, хто такі бандерівці та за що вони воюють. Однак виявилося, що комсомолка Віруся перевиховання не потребує. В душі була