Василь Миколайович Шкляр - Троща

самій держбезпеці, а щодо серйозних погроз супроти імперії, то їх не почуєте навіть від мене. Я вже своє сказав і зробив, що міг. Тому греблю Дніпрогесу не підриватиму. Мені соромно, але навіть підпал ленінської кімнати вчинив не я, а котрийсь п’яничка з необережності. Він не вартий і найдрібнішої уваги з боку таємної поліції. Не гідні такої турботи і мільйони-мільйони громадян колонії. Страшно подумати: десятки мільйонів уярмлених людей не заслуговують такої уваги державної безпеки, як заслуговував її один Стрийко…

Я згадав Стрийка, може, тому, що він працював на ГОСП. Про Стрийка почув від своїх уже перед виходом із концтабору. Він залишився в лісі сам-один, коли полягли всі друзі, і протримався до осені 1962-го. Йому допомагав лише один чоловік, товариш з дитинства Осип. Цей Осип тільки приблизно знав, де Стрийкова криївка, і їздив туди конячиною мовби по дрова. Стане, поцюкає сокирою, даючи умовний сигнал, і кине під дерево торбу з харчами. Навіть голови не поверне в той бік, бо страшно на Стрийка дивитися. Зарослий, як звір, очей не видно.

«Як ти?» — спитає Осип і далі цюкає сокирою, наче боїться, що хтось їх почує.

«Жию», — відкаже Стрийко і тихо щезне, щоб Осип не видів, де він ховається.

Так було простіше обом. І Стрийкові спокійніше, що його криївку ніхто не закмітив, й Осипові легше на душі: раптом що — нікого не бачив, нічого не чув, не знаю. Довго так вони зустрічалися. Роками. Осип уже й сам зморився від таємних побачень, а як то воно було Стрийкові, га? Як же йому було, якби хто поспитав.

Та одного разу він вийшов з-за дерев і став перед Осипом. У того мурахи спиною поповзли. Не впізнати було Стрийка — зарослий, худющий, шкіра та кості, замість очей дві розтулені рани. Осипові стислося горло.

«Дєкую тобі за все, брате», — сказав Стрийко.

Осип заплакав.

«Як за два тижні приїдеш сюди, а я не вийду, то закопай мене ген біля тої берізки», — показав рукою Стрийко.

Через два тижні Осип приїхав до лісу, поцюкав сокирою, але ніхто вже до нього не вийшов. Він боязко підступив до берізки й побачив яму, біля якої чорніла купа сирої землі. У ній стриміла лопата. На дні ями, вистеленому ялиновим гіллям, лежав Стрийко з крісом у руках. Осип загорнув могилу, помолився і тільки тоді побачив поруч під буком скарб, що його лишив по собі Стрийко. Миска, ложка і кухлик. До побачення, світе, лишаю тобі все, що мав…

— Її звуть Стефа, — сказав я.

— Стефа? — у голосі капітана тупе здивування. — Вашу наречену звуть Стефа?

Я мовчав. В очах було чорно. Бачив лише купку сирої землі, в якій стриміла лопата.

— Цікаве ім’я. Теж западенка?

Осип не насипав могилу, зарівняв яму, притрусив сухим листям.

— А вона заходила до вас у гуртожиток?

— Ні.

Миска, ложка, кухлик.

— А хто заходив?

— Ніхто.

Лопата стримить на купі сирої землі. Ні могила, ні сама смерть мене так не вразили, як та лопата.

— Якщо не ви, то хто, на вашу думку, міг вчинити підпал?

— Не знаю.

— А цей ваш сусід по кімнаті?

— Він на таке не здатен.

— Чому?

— Це віруюча людина.

— Штунда?

— Він глибоко віруюча людина.

«Як за два тижні приїдеш сюди, а я не вийду, то закопай мене ген біля тої берізки».

— І все-таки ви чогось не домовляєте.

Я мовчав. Він ще щось запитував, а я мовчав.

— Що ж, тоді доведеться викликати вас ще раз.

Вийшовши на вулицю, я набрав повні груди терпкого повітря, аж запаморочилася голова. Весна притлумила солодкаво-нудний запашок димів, що куріли над заводськими трубами. Пахло свіжістю талих вод і вербовими китицями, які розпустилися десь на берегах Дніпра.

Я навмання пішов довжелезним проспектом, хоч назустріч подув такий вітер, що довелося застебнути плащ на всі ґудзики. Весняний суховій гнав колючу пилюку з піском і дрібним сміттям, я нацупив кашкет на самісінькі брови, щоб не так порошило в очі. Стежив лише за тим, щоб не закласти за спину руки й не нагинатися вперед, до чого завжди спонукав зустрічний вітер. Оминаючи перехожих, яких побільшало під весняну пору, я йшов і йшов, поки не вперся у велетенську кіноафішу. З неї на мене дивився хитрий дідок у куфайці та заломленій на потилицю чорній папасі. Фільм називався «Дума про Ковпака», і треба було так розуміти, що оце ж він, Ковпак, — ще один покруч із чекістського кишла — мружився на мене хитрими очицями, випнувши вперед клинцювату козлячу борідку, позичену чи не в самого Дзержинського.

Я тут-таки надибав телефон-автомат і, встромивши у нього монетку, набрав єдиний номер, який знав напам’ять. Автомат дві копійки глитнув, як пес муху, лише з другої спроби я додзвонився до Стефи і запросив її на вечірній сеанс.

— А що за фільм? — спитала вона.

— Про Ковпака.

— Ой, не люблю про війну…

— Це не про війну, — сказав я. — Це казка. Хіба ти не любиш казок?

— Добре, — погодилася Стефа.

Зрештою йшлося не про кіно, а про наше побачення. Стефа нічого не знала про мою тяганину з міліцією. Я не хотів її хвилювати і не розповів навіть про пожежу в червоній кімнаті.

Призначивши зустріч біля кінотеатру на сьому годину, я заздалегідь купив у касі два квитки, хоча ажіотажу на «Думу про Ковпака» не було. Тутешня публіка взагалі недолюблювала фільмів кіностудії Довженка, але мені хотілося думати, що в цьому місті ще не погасла козацька іскра, адже місцеві одчаяки палять ленінські кімнати напередодні партійних з’їздів і бойкотують кіно про червоних партизанів.

Я скоротав час у найближчій книгарні, потім на розі купив у бабусі жмут вербових котиків і, коли повернувся до кінотеатру, вже звечоріло. Поруч під декоративними кущами трапилася широка паркова лава, сівши на яку, я знов опинився навпроти дідка в папасі, яскраво освітленого неоновим ліхтарем. Старий так само мружив до мене лукаві очиці, випинаючи вперед козлячу борідку.

Мені більше подобалася його куфайка. Хоч ми зневажливо називали москалів куфайниками, але згодом і самі призвичаїлися до цієї дешевої теплої ватянки, яка, безперечно, була найбільшим винаходом сталінської епохи. Наші хлопці казали, що навіть комісар Ковпака Руднєв у сорок третьому приходив до них на переговори в куфайці з генеральськими погонами. Про погони, мабуть, прибрехали, а от що приходив — це точно. Пропонував бити німця разом, за що й отримав кулю в потилицю від своїх. А німці дали «ковпакам» доброї прочуханки, еге, діду?

Він сором’язливо мовчав, і я жестом показав йому, аби не стовбичив на тій афіші, а трохи посидів зі мною. Старий спритно зіскочив з мальованого щита і боязко