Василь Миколайович Шкляр - Троща

І ось над ранок гебісти покликали стару Юрчиху, в якої Віруся сиділа на комірному, аби вона розпізнала дівчину, що лежала замордована край села на обніжку, і Юрчиха, заламавши руки, відразу сказала, що це Віруся, — і пальтечко її драпове, і сукеночка темно-синя з двома рядочками ґудзиків на грудях, і ботики її, та й хустинка вовняна в зелену квіточку по жовтому бережку. Вірусю поклали на вантажівку з опущеними бортами і так провезли через усе село аж до школи, щоб учителі та учні з нею сі попрощали, а тоді забрали в Тернопіль, сказали, що доправлять нещасним батькам у Павлоград.

Не вірилося, що хтось із наших міг здійняти руку на невинне дівча, хіба якийсь новоявлений провокатор, та ось шкільний завгосп Карпо Соловій, відданий нам чоловік, догледів, що Вірусине обличчя понівечене відламками гранати, і тут було чому здивуватися, бо хто б це із наших, замисливши знищити вчительку, кидав у неї гранату? Ніхто. Ні з наших, ні з їхніх. Так гинуть лиш ті, що самі себе підривають, а Віруся не мала на те причини, тому в голові Карпа Соловія зв’язалися дві чорні нитки в одну. Саме за день перед тим підірвалася на гранаті підпільниця Соня, яку гебісти таки заскочили в Раковці, де вона, хвора сухотами, крилася на стриху у Ївги Кикіш, і комусь із них стрельнула думка перевдягнути мертву Соню в одіж Вірусі, щоб досягти відразу дві цілі — тихо спровадити непоступливу вчительку до Павлограда чи, може, деінде та почепити на бандерівців безглузде жорстоке вбивство, викликаючи гнів по довколишніх селах.

— Боже, що діється, — знов узяв голову в руки Сірко. — Що сі діє.

— Хто тобі сказав? — спитав я.

— Сказали, — холодно кинув він.

Ось так. Навіть найпевніші люди вже почали остерігатися одне одного. Що-що, а сіяти недовіру між нами гебісти навчилися добре.

— Більшовики скаженіють, — сказав Сірко те, що я знав без нього. — Чиї сини, дочки не замельдувалися, пакують на Сибір усю родину від малого до старого. Не знаю, що з нами далі буде…

— Ти розмовляв із самим Соловієм? — перебив я Сірка, який уже й сам сіяв зневір’я.

Він трішки подумав і кивнув головою.

— Так.

— Як Соловій упевнився, що то була Соня?

— Це його справа, — роздратовано буркнув Сірко.

— Ні, — сказав я. — Ми то мусимо знати напевно.

— Близьку людину можна впізнати і по руці. Після вибуху гранати у Соні ліва рука лишилася ціла. Соловій бачив загиблу зблизька.

— Знов перстень? — спитав я навмання. І вгадав.

— Слід, — сказав Сірко. — Лише слід-обідок від персня на підмізинному пальці. Соня була заручена з Рогом. Хіба ти не знав?

— А що Ріг?

Дивні діла твої, Господи! Саме районовий референт пропаганди Ріг проводив виховну роботу з молодою вчителькою, коли та тільки-но приїхала до Соснова. Тепер-от такий виверт долі — Рогову наречену Соню видавали за вбиту Вірусю.

— Поки що не дається чути, — сказав Сірко.

Він розповів, що хотів навідати криївку на одному з Багатківських хуторів, де переховувалися Ріг і День, але наткнувся на засторогу. Господарі, на подвір’ї яких була криївка, вивісили на плоту білу шмату — то означало, що сховок викритий або загрожений. Сірко навіть не заходив до хати.

Не роздягаючись, я ліг на прічі, відчуваючи на грудях усю ваготу землі, що була над нами. Сірко підклав мені під голову холодну вогку подушку. Хтось двома пальцями тиснув мені на повіки. Втома підім’яла кожну клітину тіла. Лише нерви гули, як телеграфні дроти.

— Ти не голодний? — уже потеплілим голосом спитав Сірко.

— Ні.

— Тоді я теж приляжу.

Він задув лампу. Це було дуже доречно, бо я не хотів, щоб мене хтось бачив у такому стані. Волів змаліти до макового зерняти і десь закотитися в темний куток. Зіщулившись, я сховав руки в кишені і мимохіть намацав пальцями тверду горошину. Це була перлина з намиста. Все, що лишилося від Михасі. Від подруги Волошки, яка не йшла мені з думок.

«Та вони там усі вмирають за вами і готові перестріляти один одного, аби домогтися свого».

Хто це сказав? Здається, лейтенант Свердлов.

Я не хотів про неї думати, але нічого не міг із собою вдіяти. Думав навіть тоді, коли… був із Зонькою.

Поволі поринаючи в сон, я змирився з тим, що не поставив Сіркові каверзного запитання про те, що він робив у середині серпня на багатківському цвинтарі чи поблизу нього, коли Стодоля там піджидав свою сестру. І чи він, Сірко, справді не бачив тоді Марійку, чи тільки вдав, що не помітив її звіддалік?

Ні, слушного моменту для такого запитання поки що не було.

Я занурився у холодний твердий сон без видінь і марень, ніби сховався в камінний панцир. Проспав так до полудня, але прокидався ще повільніше, ніж засинав, ніби не хотів повертатися до реального світу, де було стільки смертей і нещасть, від яких «м’яке серце» мало б луснути або скам’яніти. Мабуть, моє скам’яніло.

На столі вже блимала лампа і рівно гуготів примус. На ньому булькала зупка — чи фасольова, чи всього лишень бульбова, поки що важко було вгадати на дух, але я зрозумів, що Сірко вирішив побавити нас на дорогу гор’ячим, щоби душа сі зігріла. Він стояв біля примуса спиною до мене, уже без куфайки, і, дивлячись на його худу хребтину, на гострі лопатки, що випиналися з-під маринарки, мов два сучки, я почув своє серце. Затверділе на камінь, воно раптом ворухнулося в грудях і защеміло.

Сірко зняв банячка з примуса й поставив на вогонь рондель із дрібно накришеним салом. Нараз відчув мій погляд своєю худенькою спиною, повернув голову.

— Здорові були! — привітався він, як гетьман Мазепа вітав своє товариство. — Вмивайся та будем полуднувати.

Я скинув бушлат, і Сірко, зачерпнувши з діжки горнятко води, зливав мені над цеберкою на руки, поки не задиміло сало. Він прийняв з примуса рондель, потім подав мені домотканий рушник, такий чистий та свіжий, що засвербів язик запитати, хто його виправ — не Карпо ж Соловій?

Але Сірко був до того солодкий, що язик не повертався ставити каверзні запитання, і я бачив, що навряд чи влучу момент спитати в нього сьогодні про багатківський цвинтар. Гор’яча зупка на штири бульби та десяток квасолин ще більше мене розніжила, не лежала душа присікуватися до Сірка.

Збираючись у дорогу, ми насамперед перечистили зброю — і Сірків голосистий «шмайсер», і мій глухуватий «папашка», хоч давно не були в роботі, просилися до чищення після вільгої туманної ночі. Я розібрав свій парабелюм, протер сухою шматиною кожну деталь, витяг із магазина вісім набоїв (останніх) і начистив їх до латунного блиску. Мимоволі згадав Міська, який ось так ревізував свого «вальтера», коли ми вирушали