Василь Миколайович Шкляр - Троща

на ліквідацію Стодолі. Набоїв залишилося один магазин, усього вісім штук, зате я не знав надійнішого пістолета за парабелюм.

— Хто з нами ще зимуватиме? — спитав Сірко.

— Двоє, — сказав я.

— Хто?

— Побачиш.

Поки що не годилося про це казати навіть найближчому другові. Сірко мене зрозумів, але все одно поцікавився ще раз:

— Кіко нас буде?

— Здається, четверо.

— Не буде тісно?

— Там бункер.

Я краєм ока поглядав, як Сірко ладує наплічник. Поміж запасу білизни акуратно, мов сирі яйця, впаковує репанки РГД. Гранати надійні, вивірені, але буває, що й вони «дають осічку» у вирішальну хвилину. Піймавши мій погляд, Сірко вголос пошкодував, що ми не можемо і їх зревізувати від запалу до вибухової начинки. Прецінь із яйцями гранати схожі ще й тим, що, поки не розіб’єш, у середину не заглянеш.

— Цей-во… А харчі брати? — спитав Сірко.

— Не більше, ніж донесемо.

Він усе ще не втрачав надію, що, може, щось зміниться і ми незабаром повернемося в рукавичку.

Далі я побачив, як Сірко бережливо вкладає до наплічника найбільший свій скарб — зачитані повісті про Мазепу, від «Мотрі» до «Полтави», які жоден видавець не зумів увібгати в одну книжку, тому вони мандрують межи людьми порізно, як мандрували їхні герої, що так і не зійшлися докупи.

— Ще когось зустрічав із наших? — спитав я.

— Крім Соловія, нікого. А ти? — Сірко втупився в слоїк меду, який я дбайливо впаковував до свого наплічника.

— А що я? Має бути передзимова відправа. Там трохи розвидниться.

— То інший терен.

— Надрайон наш. Чому інший?

— Люди чужіші, — сказав Сірко. — Сам знаєш. Тобі ж дали меду не там?

Він таки напрошувався на гостру розмову: ще трохи — і я запитав би у нього про багатківський цвинтар. Але тут Сірко подивився мені в очі з такою довірою, що моє кам’яне серце знов дало тріщину.

— Ти не думай… — сказав він.

— Що?

— Що я шукаю де легше.

— Я й не думаю.

— У мене є один провідник, якому буду вірний до загину.

— Хто?

— Організація, — сказав Сірко. — Я їй присягав і піду туди, куди вона скаже.

— Знаю.

— У мене сі лишила одна мета.

Я здогадувався, що він скаже, але, щоб підтримати Сірка, спитав:

— Яка?

— А ти не знаєш?

— Звідки?

Він відповів не так, як я сподівався. Сірко сказав трохи інакше:

— Та, що і в тебе.

Якби в мене було не камінне серце, я би його обняв. Міцно притис би до себе, відчуваючи під долонями його худі сучкуваті лопатки.

— Тому, знаєш, не треба… Не треба все піддавати сумніву, — віддано і довірливо дивився на мене Сірко. — То не є добре — всіх ставити під підозру. Навіть якщо ти слідчий СБ. Без довіри ми поз’їдаємо самі себе.

— Друже Сірку… — мені зашкребло у горлі. — Ти думаєш, чого я до тебе прийшов?

— Знаю.

— І годі про це.

— Просто я мусив тобі то сказати.

Я кивнув. Зав’язав свій наплічник і поставив біля драбини під люком.

Все. Перед дорогою ми помолилися і вийшли з криївки, коли вже смеркло. Стояв сирий холодний вечір, але без туману. Низько над небокраєм ледь проглядався Великий Віз. Блідо блимали чотири звізди, а решту три, що складали ламаний дишель, затуляла периста хмара.

Замаскувавши вхід, ми закинули за спини наплічники й рушили через колючі зарості чортополоху в поле. Чи доведеться повернутися сюди знову?

Ішли без пригод розміреною ходою. Видиме чорно-синє небо — де-не-де світла цяточка — вело нас без компаса. У цьому терені за такої погоди я почувався вільно. Степок, на який минулої ночі вивів мене туман, тепер залишиться збоку.

Але наставляти очі й вуха мусили безперервно. Особливо там, де видніли кущі, переліски чи бодай яка скирта. Якщо попереду бовванів лісок, то котрийсь із нас ішов далі сам, а другий пристоював, щоб одразу двом не набрести на засідку. Та все нам годило тієї ночі. І небо, і поле, і Великий Віз, що згодом щедро засвітив з усіх семи звізд. По дорозі ми навіть провідали стару вербу, в дуплі якої ховали записки, і, скинувши наплічники, дозволили собі відпочити.

— Ого, — тихо здивувався Сірко. — То вас уже двоє?

Я повернувся в той бік, куди він наставив свої очиська.

Із-за темного обрію виплив тоненький ріжок молодого місяця.

Стало веселіше. Тепер нам світили дорогу сім звізд Великого Воза і молодик.

Задовго до світанку ми підійшли до бункера.

7

Але Бог не без милості, козак не без долі. Одного квітневого ранку мене покликав до свого кабінету Микола Петрович Довбня, який, наче той човен у синьому морі, то виринав, то потопав у хвилях тютюнового диму.

Ось він виринув, підвівся і подав мені широку, як лопата, долоню.

— Поздоровляю!

Щось легенько тенькнуло в грудях і згорнулось калачиком.

— З чим? — спитав я.

— Вигоріло, — сказав Довбня. — Ви член кооперативу. Завтра внесете гроші.

Він дістав зі спідньої кишені піджака поштовий конверт, подав мені.

— Тут тисяча. Пощитайте.

Із десяти купюр по сто карбованців чотири я йому повернув одразу.

— Ого! — здивувався Довбня, ніби не він позичав мені гроші, а я йому. — То ви вже розбагатіли?

— Заощадив, — сказав я. — Але до кінця зміни хай конверт полежить у вас. Самі знаєте…

«Вітер трощу гойдає, чайка гніздечко звиває…» Цілий день моя душа співала. Виявляється, і до пекла може зазирнути свято. Пащека печі з диким шипінням вивергала пекучі клуби пари, та я навіть не відвертався від неї, весело поливав зі шланга напалену черінь, і мені навіть здавалося, що люблю цю гарячу роботу, бо в пекельного чорта теж є свої неабиякі радощі: не дістав опіків — радій, не задихнувся в геєні огненній — скажи «спасибі», не скалічило брилою спаяних цеглин, як нашого вахтера «дядю Колю» — стрибай до неба. Скрізь є своє щастя, бери його скільки здужаєш.

«Вітер трощу гойдає, чайка гніздечко звиває…» — подумки співав я пісеньку Дзідзя, коли охолоджував піч, коли розбивав цегляну стіну і тоді, коли після зміни змивав із себе у душовій солону ропу.

Нам зі Стефою можна було ближчим часом подавати заяву до загсу, і я вже навіть прикинув, кого візьму за шлюбного свідка. Тут і думати не було чого, я не мав особливого вибору, але якщо на безриб’ї і рак риба, то на безлюдді й Хома чоловік. Випадало так, що моїм свідком мав бути свідок самого Єгови.

Забравши у Довбні конверт, я вийшов за прохідну, і це вже було вершиною щастя — вийти із ЦРМП у квітневе надвечір’я. Я набрав повні груди повітря, вдихаючи тремтливий повів розквітлої абрикоси, що невідь-звідки прибилася до заводської брами. Вона вже відцвітала, і вітер нагнав під бордюр хідника смужку білих пелюсток, схожу на затриманий від березня