Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

А потім вона їхала до контрольованих сепаратистами територій й фабрикувала жахіття тієї війни, звинувачувала українців у всіх гріхах, кричала про хунту та бандерівців, вимагала смертної кари для української льотчиці, яка сиділа у російській в’язниці. Ірина була несамовитою у власному фанатизмі, і її стали боятися навіть колеги.

– Геть збожеволіла. Сама ж хохлячка, а так ненавидить свій народ, – казали вони й крутили пальцем у скроні.

Коли ж її ім’я потрапило до списку тих, кому заборонено в’їзд до Європи, США та Канади, а Україна назвала її персоною нон грата та завела на Ясинську кримінальну справу, оголосивши Ірину у розшук, вона зачинилася у своїй квартирі, відкрила пляшку віскі й пила її, змішуючи власні сльози з присмаком алкоголю. Її трясло від душевних мук та серцевого болю, але вона стискала зуби, заливаючи власне горе хорошим віскі, який на лічені хвилини дарував їй забуття.

«Ти маєш потрапити до дивної компанії покидьків, проти яких діють санкції», – лунали слова Принципа в її голові.

«Перший крок – це санкції. Вони мають повірити, що ви для них своя. Така ж, як і вся Росія», – казав їй Забіяка.

І вона старалася з усіх своїх сил, аби Україна навіки прокляла її.

Згодом Ірина мала розмову з головним пропагандистом Росії. Той довго вивчав її своїм хтивим поглядом, а потім запропонував працювати разом.

«Запропонує співпрацю, відмовляйся. Зроби це ввічливо. Не грубіянь. Натякни йому, що двома фронтами ви можете досягти значно більшого ефекту, ніж одним. Демонструй свою незалежність та вміння робити роботу не гірше за нього. Дай йому зрозуміти, що маєш впливових друзів у Кремлі», – сипав на її бідолашну голову свої настанови Принцип.

Так тривало десь із півроку, аж поки на зв’язок не вийшов Забіяка.

– Час рухатися на Кремль, – сказав він, і вона зрозуміла, що справжня гра тільки починається.

Вона сиділа у залі дорогого ресторану Барвихи, смакуючи італійську каву. Поруч на столику також стояв апельсиновий фреш і лежали журнали, що їх час від часу вона гортала. Ірина курила сигарету, випускаючи дим прямісінько у стелю, під якою він танув, наче всі її життєві плани та мрії. Вона була вродливою, жаданою і повністю це усвідомлювала, коли ловила на собі погляди чоловіків, які від самого рання вирішували свої суто чоловічі справи в ресторані, що на Рубльовці. Ясинська посміхнулася одному з них і відвернулася в іншу сторону, чим збентежила незнайомця, котрий сидів з китайськими партнерами і не мав жодної змоги покинути їх, адже це б означало втрату багатомільйонного контракту. Цього незнайомець не міг собі дозволити.

Після кави та фрешу Ірина замовила фруктовий салат і келих шампанського. В той ранок вона могла не думати про роботу, адже напередодні отримала премію «Журналіст року». Тому і святкувала свою зрадливу перемогу, розуміючи, що ніхто й ніколи в Україні вже не подасть їй руки.

Колись, за часів щасливої молодості, Ясинська була студенткою Київського інституту журналістики. Чи могла тоді Ірина подумати, як складеться її життя і вона – та, що з дитинства знала напам’ять поезії Лесі Українки, Франка, Симоненка, почне життя брехливої та підступної стерви, яка не зважала на історичну правду, а формувала виключно ті смисли, які були вигідні країні-агресору? Країні, яка напала на її батьківщину і навіть не мала сміливості цього визнати. Країні, яка навіки забрала у неї чоловіка, якого вона кохала більше, аніж своє життя. Країні, де виживали пристосуванці, а чесні йшли на плаху, їх кидали у тюрми, стріляли під самими стінами Кремля, залишаючи царя та страх бути особистістю, вирізнитися з натовпу, кинути виклик бездушній системі.

– Ні, не могла, – прошепотіла вона одними губами і злякалася, бо шепотіла вона українською мовою.

Ірина обережно повела очима по залі і тільки після цього відчула полегшення. Ніхто не помітив її «каламбуру», але то був для неї сигнал, який сповіщав про небезпеку, що йшла з самого її нутра.

«Заспокойся, люба! Тримай себе в руках», – наказала вона собі, коли раптом почула за своє спиною знайомий голос.

– Ірина? Іра! Це ти! – голос належав жінці, і Ясинська знала, хто ця жінка.

Вона повернула голову, і на її вустах з’явилася посмішка, а в очах блищало здивування.

– Марго! Де б ми ще зустрілися?

Вони обійнялися та розцілувалися. Жінка сіла за стіл Ясинської, а Ірина помітила, що біля них товкуться двоє – у чорних костюмах, білих сорочках, з професійним поглядом нишпорок і вбивць.

Марго зрозуміла, що Ірина дивиться у бік чоловіків, що зайшли одразу за нею, і сказала:

– Охорона. Що поробиш? Таке бажання чоловіка. Тепер я наче кенарка у золотій клітці. Ані кроку без них. Але не про те зараз, – розсміялася Марго. – Скільки ж ми не бачились?

– Три з половиною роки, – усміхнулася їй Ірина. – Я знала, що ти поїхала до Москви. Галя казала. Я якраз була у них, коли сповістили про Миколу…

Посмішка зникла з вуст Марго, і в очах заблищали сльози, які завжди котилися по щоках, коли вона згадувала свою родину, Київ, сестру Галю та її вбитого на донбаській війні 19-річного сина Миколу, якого вже ніколи і нікому не повернути.

Трагедія сестер Денисових – старшої Галини та молодшої Маргарити – полягала в тому, що колись давно вони обидві покохали одного й того самого чоловіка, але він обрав старшу. На все подальше життя зачаїлася у молодшої сестри образа, яка дерла її серце своїми гострими пазурами, аж поки воно не починало кровити відчаєм та згустком безвиході, що лилася з її прекрасних очей струмками гірких сліз.

Марго пішла з сім’ї, розірвавши усі стосунки з сестрою та батьками. Вона не з’явилася на весілля, на хрестини племінника, на похорон батька. Після мати відцуралася її, а Галина увесь час відчувала власну провину за молодшу сестру. Двічі Марго намагалася звести рахунки з життям і двічі з того світу її витягувала подруга дитинства Ірина. Так, вони були подругами, і Ясинська жаліла Марго, відчуваючи відповідальність за неї, наче вона була її непутящою донькою.

Ірина знала, що Марго поїхала до Москви. Проте вона не мала жодного бажання шукати її у тому шаленому мурашнику, що зветься російською столицею. Врешті-решт, Ясинська вирішила відпустити подругу у самостійне життя, віддати їй її ж долю, змусити саму ухвалювати рішення. Інакшого способу стати дорослою для Марго просто не існувало. І навіть якби з нею щось сталося, Ясинська вже не корила б себе, бо