Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

вистачає навіть на комунальні послуги. Ось така історія моєї війни. Але я хотів сказати не про це. Я мав розповісти вам про зовсім інше. Те, що ніколи не зрозуміє хтось інший, такий, хто ніколи не дивився смерті в її безжалісні очі, хто ніколи не здригався вночі від вибухів та пострілів. Справа в тім… уся справа лишень у тім…

Гопко помітив, що йому важко говорити, а слова застрягають у горлі і він ніяк не наважиться сказати те, заради чого розпочав розмову. Микола Федорович поклав свою руку на плече хлопця.

– Кажи, друже, не бійся! Я зрозумію, – сказав він йому.

– Це стосується батька. Точніше, обставин його смерті, – врешті-решт вичавив із себе хлопець. – На похорон приїхали його бойові друзі. Коли ми вже поховали батька й відбули поминки, двоє з них залишилися на ніч у нашому домі. Ми з мамою вже лягли, а вони ще довго сиділи на кухні й пили гірку. Я ніяк не міг заснути, і до мене долітали шматки їхньої розмови та звуки глухих голосів. І те, що я почув… те що я почув… воно… воно назавжди змінило моє життя.

– Що ж ти почув, хлопче? – питав його Гопко й одночасно здогадувався, якою буде відповідь.

– Вони говорили про батька. Згадували його. Яким він був. І ось я почув те, чого краще б ніколи не чули мої вуха. Я почув правду про його смерть…

Хлопця почало трясти, і Гопко притиснув його до себе. А далі Микола Федорович почув те, що вже чув не раз. Як батько хлопця випив зі своїми товаришами, його розібрало від горілки, і коли усі лягли спати, він пішов шукати свого щастя. Він йшов у напрямку терористів, аби дістати хоча б ще ковток алкоголю, а отримав чотири кулі та віддав свою душу Богові, так і не зрозумівши, що міг жити, воювати, наближати перемогу, повернутися додому, до жінки й сина, дочекатися онуків, розповідати їм історії про війну, ходити на паради перемоги… Але алкоголь зробив свою справу. Він пішов за ним, а міг жити.

– Ось і ніяк я не можу зрозуміти, дядьку, – казав хлопчина Гопку. – То хто ж мій тато: герой чи звичайнісінький п’яниця, який загинув не за Україну, а виключно через свою слабкість і дурість? І як мені дивитися в очі друзям, сусідам, знайомим, які називають його героєм?

– Дивись сміливо та гордо. Так воно і є, хлопче – твій батько герой. Мовчи, юначе, та слухай! – гримнув на нього Гопко, коли той хотів перебити його. – Запам’ятай одну істину: твій батько – справжній герой. Таким і залишиться у пам’яті інших. Що це ти собі надумав? Який же він п’яниця, коли пішов на фронт? Який же він негідник, коли ціною власного життя захищав нашу з тобою Україну? Коли йшов за вас – за тебе з твоєю мамою, аби вже твої діти жили у своїй вільній державі? Не думай собі дурниць, юначе! Збожеволієш, проклянеш згодом і себе, і увесь свій рід. В тебе усе життя попереду. І пройти його варто так, аби батько дивився на тебе з небес і гордився тобою.

– А ви впевнені, що він на небесах, а не в пеклі?

– Звісно, що так. Жодного сумніву! – правдиво брехав йому Гопко, а в душі його закипала ще більша злість на тих, хто розпочав криваву бійню, приніс лихо і сльози тисячам сімей України.

– Так ви вважаєте, що він загинув як справжній герой? – хлопець підвівся на ноги і заглянув в саму душу Гопка.

– Я не тільки так вважаю, я це знаю напевне, – сказав той.

– Ви мене не дурите?

– Навіщо це мені?

– Не знаю, – знітився юнак. – Можливо, щоб заспокоїти.

– Я не психіатр і не невролог, аби заспокоювати. Я такий самий воїн, як і твій батько. І ще невідомо, кому з нас пощастило більше. Для нього вже все скінчилося. Для мене ж…

І саме в цю мить випадкової зустрічі Гопко чітко усвідомив, що він піде на ту справу і виконає поставлене перед ним завдання. Піде, і вже ніщо не зупинить його, не завадить виконати те, чого так довго добивався від нього Мирон-Лиходій, хоча Гопко міг про це тільки здогадуватися.

– Що для вас? – голос хлопця повернув його до дійсності, і він закінчив розпочату ним фразу:

– Для мене ж, хлопче, все тільки починається.

– Не зрозумів, – сказав юнак.

– Колись зрозумієш, – посміхнувся йому Гопко. – А тепер йди і знай, що твій батько – герой свого народу. І тільки так його варто називати! Запам’ятай це, юначе. І коли виростеш, розповідай це своїм дітям. Вони мають знати, чого коштувала наша свобода.

І він пішов, а Гопко залишився сидіти на холодній лавці, яку не прогрівали навіть безмежні промені весняного сонця, бо занадто близьким був ще подих зими, і нехай то й був найтепліший березень його життя, проте він і досі пам’ятав про холодний та безжалісний лютий, який і приніс йому рішення знову стати солдатом своєї батьківщини.

– Нехай це буде мій останній бій, але він стане найкращим. Таким, що запам’ятається надовго та багатьом. Бій, з якого вже не існує вороття, – сказав собі Гопко, зняв темні окуляри й повернув свою голову у бік сонця, аби дивитися на це диво природи, хоча й бо до сліпоти.

Микола Федорович Гопко, колись заступник командира славетного батальйону *** чекав на свій травень, аби вибороти справедливість, якої давно ніхто не знав. Можливо, вона жила в інших країнах, блукала поміж іншими сім’ями, дарувала радощі чужим дітям. Але він хотів повернути її в Україну, запросити її на побачення з його бідним народом, провести за руку містами й селами, зайти в гості до пенсіонерів, калік і жебраків, подарувати крихту щастя солдатським матерям та вдовам, і тільки цим визначав своє нелегке рішення.

Розділ 4

Ясинська

* * *

Після Італії вона пірнула у свою стихію.

Розробляла брехливі інформаційні стратегії, вигадувала нові нісенітниці про Україну, знімала репортажі-фантасмагорії про Донбас, плекала ненависть одного народу до іншого. Ірина стала помічати, що її тексти перетворюються на згустки жорстокості, цинізму з кривавим присмаком задоволення від смерті. Своєю журналістикою вона кликала росіян на війну, прагнула, аби вони вбивали українців, підбадьорювала скалічених війною та їхніх родичів, сумувала разом з тими, хто отримав Вантаж-200, продовжуючи постулювати меседж про те, що російських