Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

сопливою дитиною? Ти ж не Мати Тереза. Не схожий ти на неї. І, звісно ж, ти ніяк не благодійник. Тому давай вже! Кажи правду!

Мирон стояв і дивився на нього. Вперше за увесь час знайомства з цим нещасним чоловіком полковник не знав, що йому робити. Він поривався сказати все як є, але щось змушувало його брехати й надалі.

– Мовчиш? – якось зовсім небезпечно посміхнувся йому Гопко. – Ну мовчи, шпигун своєї країни. Бачив я таких. На фронті. Там, де і ти був. Чи, може, не був?

– Був, – тихо сказав Мирон і сів поруч з Гопком.

За вікнами летів мокрий, неприємний сніг. Був ранок, який нагадував вечір. Вечір котрогось життя, що не повинно було закінчуватися, аж поки воно не виконає те, що йому написали інші. Не кращі і не гірші. Просто інші, які мали свою мету, а те життя, скалічене війною й жорстокістю державної системи, було лише знаряддям, засобом, єдиною іскрою, що мала спалахнути, аби згаснути навіки.

– Євген, – врешті-решт сказав Мирон.

– Що? – не одразу зрозумів його Гопко.

– Полковник СБУ Євген Мирон, – його голос був спокійним і спустошеним.

Гопко хмикнув у відповідь.

– Я знав, що ти не Лиходій. Такого прізвища не існує. Його просто не може бути, бо воно досить чудернацьке, – сказав він.

– Існує, – відповів Мирон. – Були Лиходії в Україні. Та й зараз ще живуть їхні нащадки. І знаєш, хто вони?

– Хто ж?

– Ми з тобою, Федоровичу. А ще тисячі усіх наших хлопців, що не за гроші, а за велінням серця гинуть на теренах невдячного Донбасу. За що ми воюємо? За кого віддаємо свої життя? Навіщо це все? Нікому ми не потрібні.

– У нас є Україна. Іншої просто не існує.

– Життя одне. То чи варто його витрачати на ту невдячну, яка тебе ніколи не згадає? Вона ж, як твоя Тонька…

– Замовкни! – гримнув Гопко, і Мирон зрозумів, що він вибрав вірну тональність та риторику.

– Чому ж це я маю мовчати? – полковник вскочив на ноги і почав ходити кімнатою. – Не буду я мовчати, Федоровичу! Тепер уже не буду. І знаєш чому? Бо я занадто довго шукав тебе, аби зараз стулити свого писка. Ні, друже. Тепер я буду говорити. Казати тобі правду і розповідати про ту роль, яку відводить для тебе сама історія. Ця вічна несправедливиця історія, яку кожен з нас ґвалтує на свій власний розсуд.

Гопко мовчав і слухав Мирона, який ходив кімнатою й кидав у її простір слова, які вражали своєю правдивістю, жорстокістю, залізною логікою та незворотністю наслідків.

– Ти кажеш про смерть, проте не питаєш, чи заслужив ти її. Так-так, мій друже. Навіть смерть потрібно заслужити! А ти як собі думав? Найлегше піти з життя, нікому нічого не сказавши. Раз – і тебе нема! Все! Без вороття й останніх виправдань. А нам, живим, тільки сльози й пам’ять.

– Хто ж згадає про мене? – запитав Гопко.

– Нащадки. Усі ті, хто знатиме твою історію з підручників та кінофільмів. Хто приходитиме на твою могилу і вдячно клонитиметься додолу, аби виразити свою шану.

– Про що ти?

– Про твій життєвий шлях. Про твій останній подвиг.

– Який подвиг?

– Той, що в тебе попереду.

Гопко взяв милиці й підвівся. Мирон стояв біля дивана й дивився на нього. Микола Федорович схопив його за сорочку та сказав:

– Що це ти собі задумав?

– Вписати твоє ім’я в історію України.

– Ціною мого життя?

– А воно в тебе є? – серйозно запитав його Мирон. – Не поспішай з відповіддю. Подумай! Гарно подумай. І коли будеш готовий, скажеш. Ти ж знаєш, я завжди поруч.

Гопко стояв у вікна і дивився на фігуру Мирона. Той ішов удалечінь, аби повернутися тільки тоді, коли заступник командира колись славетного батальйону *** буде готовий.

* * *

І трапився з ним найтепліший березень за усе його життя. Йому не вірилося, що вже прийшла весна. Танув сніг, вулицями бігли ріки, на деревах з’являлися бруньки. Він вдихнув свіже повітря на повні груди й очманів від затьмарення та насолоди. Він дихав і дихав, ковтаючи те повітря, радіючи теплу і першим весняним рікам. Він чітко усвідомлював, що то його останній березень, його остання весна, Рубікон, за яким не існує вороття у минуле. Тим паче не існувало для нього дороги у майбутнє, бо був тільки шлях у вічність.

Він ішов вулицями Києва, і йому не хотілося помирати. Три тижні тому Мирон дістав для нього нового протеза, американського, такого, як він і хотів. І в нього залишалося ще цілих два місяці життя, після чого за ним прилетить посмертна слава, а для України – справедливість.

«А чи буде та справедливість?» – питав він самого себе, перетинаючи вулицю Сагайдачного та прямуючи до вод Дніпра.

Він не знав відповіді на те питання і не міг спрогнозувати майбутнього. Він знав тільки одне: він дав слово і його потрібно тримати. Перед собою, Мироном та всіма своїми побратимами, які вже ніколи не повернуться з їхнього останнього бою.

– Вони ж не звернули з дороги. І ти не маєш на те права! – казав собі Гопко.

Він сідав на лавку і щулив очі від яскравих променів сонця. Ходили люди, бігали діти, їхали у своїх справах автівки, а він сидів і думав про те, що мав зробити. Він думав про це вже четвертий тиждень поспіль і ніяк не міг зрозуміти лишень одного: чи вистачить у нього сил натягнути на себе форму сепаратиста, прикріпити навпроти українського серця георгіївську стрічку, начепити на себе медалі ДНР. Гопко боявся, що в нього на це не вистачить нервів та сил. А саме маскарад і невимушеність мали стати його головною зброєю.

– Доброго дня! – він почув, як з ним хтось вітається і підняв очі.

Перед Гопко стояв хлопчина років шістнадцяти.

– Привіт! – посміхнувся йому Гопко.

– Можна біля вас присісти? Не заперечуєте? – запитав його хлопчина.

– Що ж, присідай! Це ще нікому не завадило.

Вони мовчали і дивилися на Дніпро. А потім хлопець заговорив, і його вже неможливо було зупинити.

– Мій батько теж був на війні. Так і не повернувся звідти. Його вбили вже за часів перемир’я, коли влада нам обіцяла суцільний мир. Але його вбили. Розстріляли вночі на блокпості й втекли. А нам з мамою залишилася тільки могила, на якій стоїть дерев’яний хрест, одна медаль і мізерна пенсія, якої не