Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

занадто довго опікувалася подругою, яка невдячно повторювала власні помилки знову й знову.

– Пляшку найкращого шампанського! – сказала Марго офіціанту і підморгнула Ірині. – Сьогодні ми святкуватимемо нашу зустріч. Жодні заперечення не приймаються! Я так хочу.

«Два роки тому вона вийшла заміж. На сьогодні її чоловік – важлива ланка кремлівської системи ухвалення рішень і комунікацій з Європою. Він має доступ до людей, інформації, секретів і державних таємниць. Ти повинна з ним познайомитися», – казав їй Принцип, коли пояснював, де саме Ірині зустрітися з Маргаритою.

– Ну що, подруго?! За зустріч! – мовила Марго, коли офіціант налив їм два келиха французького шампанського.

– За несподівану зустріч, – сказала Ірина, і вони випили без страху та жалю, бо ще не знали, чим закінчиться та їхня зустріч.

А потім Марго почала розповідати.

Ірина не перебивала її, а слова подруги лилися шаленим струмком сповіді, майоріли квітучою тугою за минулим, танули останнім весняним снігом життєвих сподівань, які вже ніколи не здійсняться. За шиком напіволігархічного життя, за пляшкою шампанського вартістю у дві тисячі доларів, за кремезними спинами охорони Ясинська бачила горе старої подруги, яке не могли вгамувати ані Барвиха, ні Москва, ні вечірки, ні справжнє кохання її чоловіка. Вона сумувала за Києвом, який втратила назавжди.

– Ну що ж, ти не одна. Я теж утратила Київ, свій дім, близьких та знайомих. Час від часу мені приходять смс, в яких колись мої рідні люди проклинають мене й бажають смерті.

Спершу був шок. Потім прийшла звичка. Я звикла до цього і перестала звертати увагу. Кожен сам обирає свій шлях. Кожному самому будувати своє життя. І ніхто нікому нічого не винен! Уся ця мораль, етика…лайно собаче! Жодна падлюка не має права вказувати тобі, як жити! Це тільки твій вибір, який не стосується інших.

– Знаєш, що мене завжди найбільше вражало в тобі? – спитала Марго.

– Можу тільки здогадуватися.

– Твоя холодність. Здатність керувати емоціями, чавити їх, коли вони прагнули вилізти з твого нутра. Хоч скільки я намагалися повторити це за тобою, мені так і не поталанило. Я завжди була дурепою. Колись давно, покохавши одного бовдура, я не змогла змиритися, що він обрав іншу. Через це я втратила сім’ю, батьківщину, щастя, спокій. Чи було воно того варте? Зараз я так не думаю.

– Ти й досі кохаєш його? – запитала Ірина.

Марго закурила, випустила дим і задумалася, спрямовуючи свій погляд у стелю.

– Не знаю. Можливо. Я взяла за звичку не думати про нього. Занадто дорого мені коштувало те кохання. Занадто багато я втратила, аби сьогодні кинути під ноги те, що здобула за останні роки.

– Ти щаслива?

– Напевно, – розсміялася Марго, але швидко стихла й задумалася.

Її мовчання кричало розпачем, і Ясинська зрозуміла, що її давня подруга вже ніколи не матиме спокою.

– Знаєш, – сказала Марго, – я маю усе, що забажаю. Усе – діаманти, Рубльовку, автівки, хутра, вишукані сукні та аксесуари. Так, я маю усе…окрім простого людського щастя. Такого банального щастя, яким живуть люди…

– В цьому ми з тобою дуже схожі, – відповіла їй Ірина. – Пропоную тост. За двох дуреп, які так і не змогли відшукати свого щастя, яке завжди ходило з ними поруч.

– Амінь! – мовила Марго, а потім спустошила свій бокал до останньої краплі.

Вони замовили ще одну пляшку, яку пили під устриці. Непомітно летів час, вони згадували далеку юність, весняний Київ, старих друзів, які розлетілися світом, наче шматки метеориту. Їм було що сказати одне одній, і вони говорили, забувши про все – війну, породжену Кремлем ненависть одного народу до іншого, розбите життя, втрачені сподівання, нездійснені мрії, жорстоку реальність холодної Москви, масовий психоз росіян та вічну трагедію України, коли збиралися два українці, а над ними вже височіли три гетьмани. Жінки не бажали повертатися до реальності, а хотіли сидіти у тому ресторані, де одна канапка коштує наче місячна зарплатня менеджера іноземної фірми, хотіли пити й говорити, забувши про все, що було реальністю, дійсністю жорстокої політики, яка не залишала людям шансу на спокій, любов та майбутнє.

– А у липні 13 року я зустріла Віталія. Він… – Ірина зрозуміла, що Марго хоче виразити одним словом усе те, чим наповнив її життя чоловік, але слів було замало, аби пояснити дивовижні почуття Віталія до Маргарити.

– Ти його кохаєш? – запитала Ясинська.

– Сьогодні ти вже вдруге запитуєш мене про кохання.

– І вдруге не отримую чіткої відповіді.

– Такої просто не існує. Але що ж це ми все про мене та й про мене? Давай і про тебе. Як життя, мій Геббельс у спідниці? Яка вона, клята брехня про свою батьківщину? – і в тих словах, окрім жарту, Ірина почула правдиву ноту цинізму, яким кипіла душа подруги.

Ясинська не квапилася з відповіддю. Вона вичікувала. Ірина знала, що сказати, проте хотіла побачити реакцію Марго, яку мало спричинити її мовчання. І вона не помилилася, що така реакція буде.

– Мовчиш. Так я і знала. Тобі просто нема чого сказати. Ти продалася за тридцять срібняків і геть утратила розум. Ніяк не можу збагнути, як це сталося саме з тобою. Адже на весь наш курс годі було й шукати більшої патріотки, ніж ти. Так у чому причина, Іро?

– Вона доволі проста. Правди не існує. Ніде і ніколи. Правда – це те, що ми даємо людям. То такий продукт, яким ми годуємо натовпи та маси, аби вони не могли аналізувати й думати. Їм здається, що вони здатні розбиратися в політиці, економіці, культурі, війнах та державному будівництві, але переважна більшість не може навіть розібратися з власним життям. Нині увесь світ докоряє Росії. Агресор, диктатор, брехун, злодій – так називають нашого президента. А я скажу тобі, що він ще доволі м’який чолов’яга. На його місці, після того, як Америка затіяла увесь той вертеп на Майдані, я без жодних сумнівів та вагань пустила б авіацію на Київ, Одесу, Дніпропетровськ, Харків…

– Ти що таке говориш? – Марго витріщила на неї свої очі. – Яку авіацію? На Київ?! Дівчинко, та тобі треба лікуватися. Електрошоком, як це робили з Хемінгуеєм.

– Пам’ятаєш, що після того сталося? – зухвало посміхнулася їй Ірина.

«Грай з нею. Приголомшуй словами і фразами, кажи нісенітниці. Нахабно демонструй свій цинізм і розум. Роби несподівані й водночас страшні висновки. Покажи, що ти навіки відцуралася від України. Зневажай свою батьківщину. Називай свій народ хохлами та малоросами. Ображай традиції та історію. Смійся з дурості