Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

самовідданість, і тортури, і боротьба, і народження дітей, і розстріли, і загибель близьких… Узагальнити та вкласти непрості сторінки персональних історій у єдиний образ «окупованої жінки» неможливо. У радянський час висвітлювати різні сторони жіночого досвіду війни було ще й політично небажано. Американська дослідниця В. Гретьєянсен зауважила, що в радянській ідеологічній системі не було «кімнати» для промовляння чи відтворення будь-яких проявів специфічно жіночого страждання.

Відсутність всебічного аналізу специфічного жіночого досвіду зумовлено декількома факторами. Однією з причин була проблематичність осмислення окупації як такої: історія окупації не вписувалась у переможний стиль описання війни. Радянська ідеологічна машина так до ладу й не визначила, як «правильно» тлумачити окупацію. З одного боку, висвітлення звірств нацистів допомагало формували антифашистські настрої у багатьох поколінь радянських людей, а історія партизанського руху додавала переможного символізму навіть цим найтрагічнішим сторінкам історії війни. З іншого — історія окупації була тривалою, а люди, що опинились на захоплених ворогом територіях, назавжди були затавровані як «підозрілі». Уже з 1943 р., після ухвалення сумнозвісної Постанови Верховного Суду СРСР від 25 листопада 1943 р., радянська ідеологічна система розпочала формувати поняття «зради», яка начебто масово відбувалась на окупованих територіях. Рамки пам’яті вибудовувались таким чином, щоб перебування на територіях, зайнятих ворогом, пов’язувалось із очікуванням визволення та певним відчуттям провини (чи навіть страху) за життя (а не смерть) в умовах окупації. «Правильною» історією окупації ставала така, яка акцентувала смерть, жертви, насильство, спротив, але аж ніяк не практики повсякденного виживання. Елементами дозволеного пригадування були поняття єдності («всі як один»), непересічного страждання, а власне жіночий портрет вимальовувався як колективний у тріаді «лише жінки, старі та діти». Жіночий образ під окупацією вкарбовувався у пам’ять (через літературні твори, кінострічки, промови, статті) як образ одруженої жінки, без чоловіка, на плечах якої залишилися діти і старші люди. Власне, у такій історії окупації, а особливо в її художньо-кінематографічному втіленні було місце для жіночого страждання: знущання з матерів, розстріли малих дітей, насильство над дівчатами. Однак часто ці разючі факти непересічного страждання подавали не як специфічно жіночі, а як специфічно радянські, оскільки саме жінки-комуністки, жінки-партизанки, жінки-зв’язкові, жінки-підпільниці були представлені як такі, що зазнали найжорстокіших знущань від загарбників.

Другим чинником відсутності власне жіночої специфіки було (і почасти залишається) тяжіння до узагальнення людського досвіду в дослідженнях з історії війни. «Узагальнені» радянські жінки були такою самою соціальною групою, як інші спільноти «робітників», «колгоспного селянства», «молоді» тощо. Жінки були проявлені в ідеологічному дискурсі радянських часів через їх суспільно-виробничу активність та материнське призначення. Радянський ідеал матері, яка працює, який формувався з 1930-х років, фактично став рамкою для опису та презентації жіночої долі за часів окупації. Цей шаблон дозволяв «не помічати» відмінності жіночого національного, вікового, соціального, тілесного та інших досвідів.

Сучасна історична наука поповнюється новими дослідженнями специфічного жіночого досвіду війни, які розкривають особливості жіночого повсякдення під нацистською владою. Увагу дослідників привертають і маловивчені питання сексуального насильства проти жінок, примусу до проституції, використання тіла як ресурсу виживання. Перешкоди в цій справі зумовлені політичним небажанням розкривати негероїчні сторінки історії війни, визнавати провину влади та існування «поганих своїх». Ускладнення спричиняє невизначеність ключових категорій (повсякдення, колаборація, примусова праця, опір, проституційні відносини тощо); дослідникам доводиться долати стійкі міфологеми та виходити поза межі шаблонного «добрі наші — погані загарбники». Додаткові труднощі створюють і (не)готовність дослідників сприймати історію окупації не тільки у категоріях суцільного страждання, дискусійність загальноприйнятої хронології окупації, специфіка джерельної бази, комплексність аналізу усних свідчень, візуальних документів, художніх текстів тощо.

Услід за А. Бєловою розглянемо «жіноче повсякдення як способи проживання і переживання всіх різновидів, форм, сфер, проявів неінституціалізованого жіночого досвіду — як відрефлексованого, так і ментального, вербального, тілесного, емоційного, культурно-символічного, господарчого, релігійного, сексуального тощо». Джерелами для вивчення повсякдення є документи офіційного та особового походження: законодавчі акти, документи виконавчої влади, матеріали карних справ, стенограми допитів, статистика, а також мемуари, щоденники, листування, усні історії, світлини, художні твори.

У цьому розділі буде розкрито такі сторони жіночого досвіду окупації: фактори, що спричиняли відмінності жіночого повсякдення, способів виживання, життя чи загибелі в умовах окупації; основні — зовнішні та внутрішні — настанови щодо «правильної» жіночої поведінки та їх втілення на практиці; стратегії та ресурси виживання, що за умов окупації набули жіночого гендерного забарвлення і можуть бути визначені як специфічно жіночі.

Відмінності жіночого досвіду окупації: хронологія, географія, влада, демографія et cetera

Аналіз факторів, які спричиняли відмінності у жіночих досвідах часів окупації, включає два пов’язані між собою напрями роздумів. Перший — унаочнення тих об’єктивних процесів, які впливали на формування біографічних траєкторій жінок на окупованих територіях. Другий — переосмислення низки усталених шаблонних уявлень про історію окупації (образ «жінки-матері», питання хронології окупації, поняття суцільного страждання, «загальнонародної боротьби» проти фашистів, соціальної єдності та інтернаціональної взаємодопомоги, колективного осуду «німецьких повій» тощо).

Хронологічні межі окупації як події для певної території та спільноти, яка на ній мешкала, визначається двома беззаперечними датами: вступу та відходу ворожих військ. Вони відзначаються на державному рівні як День пам’яті (22 червня 1941 р.) та День визволення України (28 жовтня 1944 р.). Однак для різних територій, звісно, ці дати були іншими, вони зафіксовані у повідомленнях Радінформбюро та історичних літописах міст і сіл.

Перші дні окупації. Сталіно, 1941 рік. Фото О. Кашкахи з циклу «Декілька днів у вересні»

Однак хронологія окупації — як образу пам’яті — справа значно складніша: тут часові рамки сприйняття не збігаються з фактичними датами подій. У жіночій пам’яті вона вписана у два часові відрізки. Перший — коротший та більш конкретний: ідеться про евакуацію, яку пам’ятають як початок окупації. Другий — «повернення» чи «неповернення» (з фронту, з партизанського загону, з табору, зі східних областей СРСР) чоловіків, сусідів, родичів, що пам’ятають як кінець війни, тобто остаточне завершення окупації.

Таке сприйняття можна пояснити. Руйнація усталених структур повсякдення (поділу часу на робочий та вільний, систем харчового та промислового постачання, торгівлі, медичної допомоги, організації дозвілля) зачепила кожен дім саме з початком складних та дуже погано (і часто несправедливо) організованих процесів евакуації. Так само і завершення «війни»/окупації вкарбовувалось у пам’ять через стабілізацію повсякденних структур. Оскільки відповідальність за значну частину повсякденних практик (харчування, одяг, піклування про дітей, хворих тощо) за радянських