Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Нехай не романтик, але демон завжди був упертим. Часто собі та іншим на шкоду, але це була важлива частина його суті. Тому він почав шукати. Мабуть, ще жодна жінка не отримувала стільки квітів, скільки ця зміюка. Спочатку сміючись, потім з роздратуванням і нарешті приречено відмахуючись, вона щоразу вимагала припинити це неподобство, поки нарешті впертий демон не досяг свого.

– Магнолії та білі камелії, ось що вона любить, – тихо промовив він і переступив зім'яті квіти.

Потрібно було готуватися до справи, а не згадувати про всілякі дурниці.

Барс завжди була неймовірно щасливою жіночкою. І не завжди це звучало в іронічному ключі. Ні, їй пощастило народитись у потрібний час, у потрібному місці. Хоч, як не дивно, але пощастило народитися химерою за кілька десятків років до того, як полювання на них припинилося.

Але зараз везіння, здається, залишило її.

Принаймні саме про це подумала людина, що з'явилася поруч зі зім'ятою лілеєю. Маскувальне заклинання розмилося, схлинуло з нього.

Підібгавши губи, він повільно сів навпочіпки біля тієї самої зім'ятої квітки. Хоча від квітки залишилося не так багато. Стебло з надламаними білими пелюстками.

– Принцеса полум'я… Хто б міг подумати, що в нашій академії розпочнеться новий виток історії, – відсторонено пробурмотів чоловік.

Відсторонений спостерігач, який витратив стільки часу на дурні надії… Що ж, здається, настав час діяти.

Різко випроставшись, він підняв голову, озирнувшись на всі боки. На вулиці стрімко темніло, але Барс уже давно не була дитиною, отже, навряд чи спала. Інша річ, що це бридке створення могло десь блукати, але в крайньому разі на неї можна буде й почекати.

Але забратися з парку йому так і не вдалося. Він встиг зробити крок, щоб на другому його нога раптом пішла під землю до коліна.

– Що за… – вилаявся він, завалившись набік.

– Тобі не казали, що підглядати – погано.

Підкреслено спокійний, люб'язний голос змусив Спостерігача на мить застигнути. Капкан не дозволяв вивільнитися, а магічне плетіння тільки зміцніло, варто було спробувати навіть не розплести, а бодай торкнутися його.

Тим часом Най неквапливо обтрусив з плаща маскувальне заклинання. Точно таке ж, яким щойно користувався бранець. Обсипаючись скельцями реальності, воно розчинилося у темряві.

– Підглядати за розмовою і тим більше підглядати за особистими моментами подружжя, – вкрадливо додав він, неквапом обійшовши свою здобич.

Точно, хто потрапив у його мережі, Найстіель не знав, а отже, варто було прояснити цей момент. Кінчик тростини підчепив край капюшона бранця, щоб скинути його.

– Однак, – здивовано і зовсім по-хлоп'ячому свиснув демон. – Іноді я шкодую, що красномовством у нас наділені мій брат та Анна… Хочеться сказати багато чого, але не стримаю лише одне: не соромно, майстер Коріус?

Примруживши янтарні очі, дракон втупив у свого бранця немиготливий погляд справжньої змії. Здавалося, він ось-ось зробить кидок вперед, атакує демона. Адже не міг досвідчений дракон потрапити на таку просту пастку.

Але реальність була куди прозаїчніша, а демон розумніший.

– Хіба зовсім, ні краплі не мучить совість? – замість відповіді напружено кинув дракон, дивлячись на свого учня знизу-вгору.

– Ні, – ні миті не вагаючись, демон різко махнув рукою.

Зап'ястя дракона одразу обвили мотузки, на шиї зімкнувся нашийник, що блокував магію. Ризикувати Найстіель не збирався. Йому не потрібні були ні дрібні, ні великі неприємності.

– Скажи краще, майстер, а тобі не соромно? Може ти й не був упевнений у тому, що в Анні частка душі спадкоємиці стихії, але ти підозрював. І нічого не сказав про свої підозри ні їй, ні майстру Горику. Через це він помер, так?

Ледь помітно посміхнувшись, Най схилився до нього, проте погляд зелених очей був холодним. Що б він не казав, а майстру Горику були зобов'язані як двоє химер, і він сам.

– Першим це запідозрив Горик. Я його не послухав, вирішив, що це безглуздя. Я помилився і зроблю все, щоб це виправити, – кинув Коріус, блиснувши яскравою і холодною усмішкою.

На жаль, демона це не пройняло. Не змінюючи звично спокійному виразу обличчя, Най клацнув пальцями, позбавляючи ректора Моріону свідомості.

– Пізно виправляти, пізно.

Випроставшись, він озирнувся на всі боки. Що ж… Гра почалася.