Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Серед сотень інших тіней, що танцювали серед лісу, було так легко пропустити одну-єдину застиглу. Її пропустили химери, її не помітила стривожена гніда.

Але сховатися від амістра їй не вдалося. Погляд, що спалахнув вогнем, вп'явся в непроханого гостя, але той навіть не ворухнувся. Ні, ця тінь не відводила погляду від старої арки, над якою на мить злетіла сиза заграва захисного заклинання.

Дуже потужного заклинання, що змусило погляд непроханого гостя спалахнути майже так само яскраво, як очі амістра. Так просто таке чарівництво не творили. Значить їм було що приховувати. А приховувати вони могли лише одне.

– Так-так-так… Отже, ви не хочете, щоб хтось дізнався про вашу маленьку таємницю? Таємницю спадкоємиці полум'я. Ну-ну, Барс, ось ти й прокололася, – ледве чутно прошепотів він, зникнувши до того, як амістр зірвався з місця.

Зв'язуватися з цією нечистю він не збирався. Не варто було привертати увагу так рано.

Жінки люблять квіти. Навіть найрозумніші та найхитріші, вони губляться перед чарівними бутонами, починають безглуздо посміхатися і просто тануть. Принаймні Шаїнар був у цьому впевнений, коли купував букет білих лілій.

І зробив найбільшу помилку у своєму житті. Це йому популярно пояснив Найстіель, що казна-звідки з'явився. Дійти до будівлі факультету некромантії Шаїнар так і не встиг. Його безцеремонно перехопили майже на підході, схопивши за шкірку як шкодливе кошеня.

– Я ж тобі казав, щоб ти не смів наближатися до моєї дружини!

– Мілорд, вибачте…

Смикнувшись, Шаїнар спробував звільнитися і ковтнути повітря, але відпускати його не поспішали. Ні, Най зосереджено стиснув долоню на його шиї, гарненько струснув і тільки після цього відкинув як ганчірку.

– Ти дозволяєш собі надто багато.

Поправивши манжет рукава, демон холодно глянув на Шаїнар біля своїх ніг. Почекавши, поки той переведе подих, Найстіель без особливого вагання пхнув його носком чобота.

– Хоча… Вважай, що я тебе рятую.

Губ чоловіка торкнулася крива похмура усмішка, з якою він безцеремонно опустив ногу на груди співрозмовника. Ідеальний спосіб привернення уваги.

Смикнувшись було, Шаїнар затихнув під його ногою. У яскравих бірюзових очах відбилося щире здивування, навіть образа. Дивне поєднання щирих і безпосередніх емоцій, що так пасували дитині, юнакові, але ніяк не демонові.

Це було тим, що колись помітила Анна, тим, що змусило Найстіеля коротко розсміятися та схилитися до співрозмовника. Чобіт сильніше натиснув на груди Шаїнара.

– Припиняй виставу. Я чудово знаю, хто ти й що ти.

Копнувши його в бік, Найстіель відійшов, щоб сісти на лаву й озирнувся на всі боки. Парк перед факультетом некромантів зовсім не був схожим на парк менталістів. Похмурі чагарники, в яких цілком міг загубитися труп надмірно артистичного демона.

Це незабаром зрозумів і Шаїнар. Жалібно стиснувши губи, що здригнулися, з виглядом ображеної невинності, він здавався ось-ось повинен був піднятися, обуритися. Але натомість раптом скривився. Правильні риси випещеного обличчя на мить спотворилися. Куди й зник благородний вираз, що миттю поступився місцем зацькованому звірові.

– Чи не надто ти дбаєш про ту, кого збираєшся так підставити? – несподівано різко та цинічно кинув Шаїнар.

Навіть голос демона раптом змінився, обріс низькими вкрадливими нотками. Скривившись, він відкинув убік зім'яті стебла лілій.

– Вважай, що я тебе рятую. Вона ненавидить лілії, – відсторонено зауважив Най, відкинувшись на спинку лави.

Стара кам'яна лава, поросла зеленим килимом моху.

Зацікавлено піднявши брову, Шаїнар подався вперед, криво посміхнувшись.

– А які квіти тоді варто захопити?

Піднявши брову, Найстіель ледь помітно й дуже похмуро посміхнувся.

– Олеандр треба було захопити або дурман, – трохи понизивши тон, довірливо промовив він.

«Щоб після дарма час не витрачала на пошук отрут. Цим би тебе і почастувала.» – не зраджуючи робленої люб'язності, подумав він.

– А тепер розповідай, що довідався.

Миттю посерйознішав та різко кинув Найстіель. Проводити вечір у цьому буреломі, та ще й у такій компанії йому зовсім не посміхалося. Особливо з цього приводу.

Шаїнар же тільки посміхнувся у відповідь та неквапом підвівся із землі. О, йому було що розповісти. Було чим дужче досадити цьому франту. З яким величезним задоволенням він на додаток до цього ще й вчепився б у його горло. Але з цим варто було почекати.

– Я простежив за ними й… Вони знайшли місце нинішнього упокою спадкоємиці стихії. Знайшли та опечатали, приховали. Отже, ваша високість, ваша дружина приховує щось дуже цікаве. Наприклад те, що там принцеси вже немає, а може, немає вже давно. Саме з моменту появи в цьому світі самої леді сант Танар.

Смішок Шаїнара ледь не змусив Найстіеля зірватися, просто знести голову гаду, але він завжди вирізнявся гарною витримкою. Тож тільки повільно кивнув і підвівся з місця.

– Значить запасний план у силі… А тепер пішов геть. До молодика не смій з'являтися мені на очі й вже точно наближатися до неї.

Посміхнувшись, Шаїнар явно хотів додати ще щось, але все ж таки змусив себе змовчати. Ні, божевільним він таки не був. Поки все йшло так, як треба було йому, значить не варто даремно дратувати звіра.

– Як забажаєте, – догідливо вклонившись, відповів він, перш ніж зникнути.

І тільки коли остання іскра телепорту згасла, Найстіель дозволив собі трохи насупитися. Зв'язати сили. Те, що він мав зробити й те, що було набагато гірше за його минулу зраду. По суті, це було вбивство. Повільне та болісне вбивство.

– Це того варте… – тихо і якось уперто промовив він, рішуче ступивши вперед.

Під ногою одразу ж хруснув бутон лілії. Скривившись, демон опустив погляд до зім'ятих квітів. Романтиком він ніколи не був і з дівчатами обходився стандартними трояндами.

Дорого, яскраво, захоплені посмішки гарантовані. Так було доти, доки одна жінка у відповідь на подаровані троянди не посміхнулася із захопленням, а лише іронічно помітила щось про мізерність його фантазії.