Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

– Не відставай! – нетерпляче крикнула некромантка.

Решту картинок вона вигнала зі свідомості. Ні, зараз їй потрібні були очі однієї-єдиної конкретної лисиці. Тієї, яка із задоволенням ласувала зайцем якраз під аркою. Це була дуже несподівана пізня вечеря та лисиця була цим щаслива та кидати її не збиралася.

До останньої хвилини вона жадібно гризла здобич, поки шум гілок, що ламалися під копитами біса, не наблизився на загрозливо нікчемну відстань. Загарчавши, хапаючи залишок зайця, лисиця підвела голову. На мить карі очі звіра зустрілися із сірими людськими. Картинка мигнула, наклалася, перш ніж розлетітися уламками розірваного зв'язку.

Лисиця стрепенулась і миттю зірвалася з місця.

Змигнувши, Анна різко хитнула головою й похитнулася, схиляючись на шию Врана. Від змішання свідомостей у голові трохи шуміло. А може, це шуміли краплі дощу по залишках осіннього листя. Хай би там що було, а картинка перед очима була більш ніж чіткою. Вкрита тріщинами старовинна арка, що наполовину прихована пожухлими завитками плюща.

– Вже приїхали? Так швидко! – розчаровано протягнув Кіран, який наздогнав сестру. – А я розраховував на триденний похід. Даремно я хіба їжі стільки із собою захопив, матеріал на намет там…

Встигнувши спішитись, Барс тільки нескінченно терпляче зітхнула. Іноді вона жалкувала, що колись не накрила голову дорогого брата подушкою. П'ять хвилин і проблему основного імпортера хаосу в її життя вирішено.

– Ще секунда бурчання і я зашлю тебе до лісу. Так далеко, щоб місяць білками харчувався, – огризнулася жінка, скидаючи кілька пагонів плюща з дороги.

Чоловік у відповідь тільки фиркнув та завбачливо накинув віжки на гілку, щоб гніда у разі чого не рвонула в хащі. Його улюбленець з ельфійських конюшень був в іншому світі й не дуже любив переміщення, тому доводилося задовольнятися орендованою конячкою. Зате амістр сестри, що косив на господиню чорним оком з небезпечними іскорками вогню, без проблем ходив між світами стежками тіней. Коли мимохіддю Кіран поплескав його по точеній шиї, очі нечисті спалахнули.

– Щось вона якась обшарпана… – розчаровано протягнув Кіран, оглядаючи арку з-за плеча сестри.

– Роки йдуть, а затикатися ти так і не навчився, – скривилася жінка, озираючись на всі боки.

– Роки йдуть, а ти як була занудою, так і залишилася, – не залишився в боргу Кіран і потіснив її убік, щоб порівнятись на порозі старовинної арки.

Не дивлячись на напівстертий орнамент, колись вона явно була частиною досить багатої будівлі. Ось тільки зараз від нього залишилася лише арка, що вела кудись униз під пагорб.

На вулиці вже було досить темно, але ця темрява не була такою густою, як та, що чорнильною плямою заповнила прохід перед ними.

– Ходімо.

Розуміючи, що немає сенсу зволікати, Анна клацнула пальцями, запалюючи кілька вогників. Білі іскри одразу рвонулися вперед, освітлюючи грубу кладку старовинного коридору та вищерблені сходи.

Підібгавши губи, Кіран смикнув плечем. Все було підозріло просто і це йому зовсім не подобалося.

– Анно, щось досить мудре і глибоке в мені твердить, що все не так просто.

Хмикнувши, жінка іронічно озирнулася на нього через плече.

– Ти подиви, як завуальовано дупу обізвав, – усміхнулася вона і, постукала пальцями по руків’ю меча біля паска.

Цього разу вона все ж таки вирішила вчинити розумно і на удачу не покладатися. Вічно не щастило навіть дурням.

Зволікати не було сенсу. Що б там не чула усезнавча дупа брата, вони мали з'ясувати, чи до правильного місця вийшли. Цокнувши язиком, Анна повільно зробила крок вперед, до першої сходинки.

Магічний фон був звичайнісіньким. Жодних збурень, ні сліду пастки чи захисту... Просто. Дуже просто.

Це було підозріло, але нічого не відбувалося і Барс, що йшла першою, вже скоро здивовано підняла брову, клацнувши пальцями. У повітрі спалахнуло ще кілька десятків вогників. Достатньо, щоб висвітлити величезний темний зал, залитий водою.

Її чорнильна гладь відбила світло вогників, заливаючи примарним сяйвом простір підземелля. На якусь мить його стало так багато, що Барс навіть підвела руки, щоб заплющити очі. Одночасно вона швидко погасила половину вогнів.

– Ох хай йому грець... – розгублено видихнув Кіран, оглядаючись на всі боки.

Не зовсім зрозумівши, про що він, Анна кинула на нього швидкий погляд. Але Кіран лише безцеремонно повернув її голову у бік центру зали. До єдиної ділянки суші серед великого озера.

Спохмурнівши, жінка швидко шепнула заклинання, що покрило озеро кіркою льоду. Почекавши кілька хвилин, поки той досить зміцніє, Барс рішуче попрямувала вперед. До прямокутного вівтаря, де лежала дівчина. У першу мить, Анна ледь не зірвалася в біг. З відстані вона здавалася сплячою. Ось-ось, ще секунда і вона поворухнеться.

Але ж ні. Дівчина була не сплячою, а мертвою, схованою у вічні кайдани холодного мармуру.

– Однак… А принцеса-то красунею була, – помітив Кіран, втім одразу ж осікся і якось зніяковів.

Тут його жарти здавалися недоречними. Не поряд зі справжньою легендою.

Якийсь час і Анна, і Кіран мовчали. Спадкоємиця стихії досі була тут. На такій відстані коливання сили полум'я відчувалося. Навіть загинувши, принцеса вієнів залишалася досить сильним артефактом. Це доводили нещодавні стрибки енергії, а отже...

– Ну що ж, вона не воскресла, – стрепенувшись, трохи хрипко промовила Барс.

– Але це не скасовує того, що знати про неї нікому не варто, – відкинувши маску дурника, серйозно відповів Кіран.

– Особливо Най.

Кивнувши, Кіран відступив на крок назад, щоб поволі підняти руки. Якщо вони справді не хотіли, щоб хтось дізнався про це місце, то варто було б накласти захист. Один з найпотужніших, адже іншу химери не накладали.

Проста обережність, данина пам'яті тій, що лежала тут вічним сном. Принаймні саме таким був справжній сенс цього дійства. Але сторонній споглядач міг побачити це все у зовсім іншому світлі.