Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

– Знайшов, завтра можемо вирушати в дорогу…

Скривившись, Барс здула з обличчя блакитне пасмо. Сьогодні колір її зачіски чудово гармоніював з таким же кінчиком носа. Вигляд відверто безглуздий, але ховатися за каптуром жінка вже якось втомилася. Що там, хай студенти порадіють. Не так часто початок у занять бував настільки яскравий.

– Давай сьогодні ввечері. Хочу розібратися з цим до молодика.

– Чому? – навіть здивувався він, спершись підборіддям на плече дорогої сестрички.

Усміхнувшись, Барс ліниво смикнула плечем, але скинути підборіддя нахаби не вдалося.

– Тому що у мене там розлучення і пропускати його я не хочу. Давай, відлипни. Мені треба ще декана попередити, що мене завтра не буде.

Фиркнувши, Кіран насмішкувато пробурмотів щось про законослухняність, але все ж розтиснув обійми. Тільки на дні темних очей з’явилося глухе роздратування.

Ось вже воістину, іншої такої пари упертих ослів, які б настільки підходили один одному, не знайти в усьому світі. І сусідніх також. Але втручатися у їхні справи Кіран не став.

Самі нехай уже розбираються. Йому світових проблем вистачало. Зі сватанням у нього все якось не виходило.

Осінь вступала у свої права повільно і нібито навіть ліниво. Ось уже кілька місяців вона виявляла дивовижну привітність. Теплі дні, з маревом тонких павутинок, що пливли в повітрі та шелесті опалого листя. Золото та багрянець з рідким проблиском останньої зелені.

Чарівний час умиротворення, коли в'янення не здається таким похмурим. В цей час хотілося жити та просто радіти кожній миті. Доки сонячну красу чергового дня не змив потік крижаної води.

Запізнілий хід осені, що схаменулася.

Скривившись, Барс сумно поправила каптур.

– Існує безліч світів, де люди для переміщення непролазними буреломами використовують машини, флаєри, маго-механічні сартери, але ж ні, – скривившись, жінка поплескала коня по лощеній чорній шиї. – Мене вічно несе у світи, де єдиний засіб пересування чотирикопитний.

Кінь під нею невдоволено ворухнув вухами. У непорядної некромантки просто не могло бути порядного коня. Ні, ця чорна тварюка надто вже розумна для коня стрепенулась і надто дивно для того ж парнокопитного, загарчала.

– Ти хочеш, щоб тебе твій же засіб пересування скинув і покусав? – Іронічно уточнив Кіран.

Скривившись, Анна тільки ляснула коня віжками між вух.

– Ану циц там! – буркнула вона й озирнулася на всі боки, підвівшись у стременах.

За словами Кірана їхати їм треба було… Невідомо скільки. Останньою точкою, яку точно зміг вказати інформатор, була розколота гледичія поруч зі зламаною березою. Зламані гледичії їм зустрілося вже цілих три, так само як і зламані берези в незліченній кількості. Але все це росло окремо. Разом ці дві деталі якось не поспішали поєднуватись протягом останніх п'яти годин.

Черговий погляд у вечірню напівтемряву, котра врешті затопила ліс, змусив Анну нарешті полегшено видихнути.

– Ось! Воно?

Примружившись, чоловік цокнув язиком і порівнявся з сестрою.

– О, так!

Яскраво посміхнувшись, він закрутився на місці, оглядаючись на всі боки. Насправді радість Барс була перебільшена. Від цієї точки їхній шлях втрачав визначеність. Але Кіран був налаштований набагато оптимістичніше. Обернувшись до сестри, він знову клацнув пальцями.

– А тепер давай, Попелюшко. Викликай пташок, мишок, зайчиків. Звідси їхати не так далеко, але прочісувати все в радіусі десяти ліг – це часу не напасешся.

Скривившись, Анна кинула на любого брата похмурий погляд. Вона, на відміну від дорогого братика, не особливо вірила у сприятливий результат. Остання картинка, передана братові п'яничкою, була розпливчаста. Кам'яна арка, наполовину прихована плющем. Таку легко пропустити.

Говорити це вкотре жінка не стала і лише прикрила очі, повільно видихнувши. Вона все ще була химерою і на якусь частину перевертнем. А це набагато ближче до природи, ніж просто маг. Ближче до тварин, свідомістю яких вона могла скористатися.

Ліс, заповнений тихим шелестом краплин дощу, що падали, міг здатися зовсім мертвим, але це було не так. Зовсім поруч пульсували теплі вогники життєвої енергії пари білок, сови та крихітні іскорки мишей.

Відтінки запахів, відчуттів, інстинктів… Це миттєво хлинуло у свідомість, наповнило до країв, погрожуючи затопити. На якусь мить Анна навіть сіпнулася, відчуваючи, що це переповнює розум, погрожуючи витіснити з нього «Я». Але в останню мить Барс змогла провести жорстку лінію між теплим сяйвом свідомості лісових мешканців та її власним.

Зір… Їй потрібен був зір.

Перед очима миттєво пролетіли одночасно тисячі картинок. Внутрішня частина нори, дупла, тремтяче листя, вологий ґрунт… Мелькання різних картинок розривало свідомість, змушуючи одночасно стежити за всім і одразу.

Арка! Їй потрібна була арка!

Камені, річка та напівобгризений заєць.

Арка! Все ще арка!

Калюжа, миша в пазурах і лисий чагарник на фоні неба.

Арка! Їй потрібна була…

– Арка!

Смикнувшись від несподіванки, Анна ледь не впала з коня. Той, невдоволено пирхнувши, переступив з ноги на ногу. Таких різких рухів тіла Вран не схвалював, але Барс справи до цього не було.

Нетерпляче стиснувши колінами боки жеребця, жінка змусила його невдоволено заржати та зірватися з місця. З протореної стежки прямо в хащі. Вперед, до рідкого струмка, в якому і жабі лапи не помити, і ще далі.

Зустрічні гілки спробували хльоснути нахабну порушницю спокою по обличчю, але та вперто схилила голову. Уперед! Напролом через рідкий чагарник.

Роздратовано рикнувши, Вран затоптався на місці, зминаючи стебла трави, тріщачи зламаними прутами глоду і бузку.

– Анно!

Наганяти сестричку, що так несподівано зірвалася з місця, виявилося не так вже й просто навіть по протореній стежці. Все ж він був вершником звичайнісінького коня, а не чортового біса!