Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

другій годині і знову ввімкнулося о восьмій ранку. За цей час і температура в приміщенні опустилася, і вогке нічне повітря проникло в залу через димохід, пролізло й «увійшло» через камінну нішу.

Клаудіюсу на мить стало зимно, і погляд сам знайшов на столі чотири пляшки віскі з різними етикетками: дві порожні та дві недопиті.

Легко здолавши спокусу, він поставив у каміні «хатинкою» останні невикористані дрова, запалив.

У коморі знайшов велюрові ганчірочки для меблів і, прибравши зі столу пляшки та склянки, поклав їх на підлогу біля каміна, взявся за благородну інкрустовану стільницю.

У якийсь момент в їдальню зазирнула Інґрида.

— Я з’їжджу у Вейбридж! — сказала вона і зникла.

Коли Клаудіюс повернувся в будиночок із червоної цегли, на кухонному столику так само лежали стодоларові банкноти.

Годинник показував пів на восьму. Інґриди ще не було.

Готової вечері також. Клаудіюс відчинив холодильник. Не знайшовши в ньому нічого втішливого на свій голод, заварив чай.

У завіконній темряві помітив якийсь рух. Вимкнув на кухні світло і збагнув, що на вулиці знову пішов сніг — його великі повільні пластівці гарно опускалися вниз на невидиму зараз землю. Зробив ковток чаю в темряві. Темрява немов зробила його міцнішим.

«Де ж Інґрида? — подумав він. — Треба їй зателефонувати!»

Подумав, але не зробив. Вирішив чекати.

Гарячий чай розбудив у роті смак допитого сьогодні «Лагавуліна». Після закінчення прибирання, коли вже і пляшки, і склянки, і піалки з-під горішків та оливок були перенесені в кухню та складені в посудомийку, Клаудіюс дозволив собі трохи розслабитися. Кухня особняка була набагато просторішою за їхню маленьку кухоньку в будиночку біля в’їзних воріт. Обробний дубовий стіл в її центрі легко дозволив би обробити на ньому свинячу тушу. Але цього разу він був вільний від дощок, ножів та іншого кухонного начиння. Його можна було б сприйняти за трапезний стіл для челяді, для слуг. І він, Клаудіюс, сидів за ним сам-один, поставивши перед собою пляшку віскі, склянку та тарілку, в яку витрусив із пластикового контейнера, знайденого у величезному дводверному холодильнику, шматочки смаженого бекону. «Цікаво, це китайці не доїли чи гості? — подумав Клаудіюс. — У будь-якому разі — дякую!». Він прислухався до хрускоту холодного смаженого бекону на зубах.

Випивши та закусивши «по-англійськи», знову занепокоївся про Інґриду. Вийшов на поріг будинку, вслухаючись у лютневу темряву. Нічого.

— Який довгий вікенд, — прошепотів сам собі.

Захотілося спати. Зайшов до їхнього будиночка з червоної цегли. Піднявся в спальню і приліг, не роздягаючись, поверх ковдри. Задрімав, але десь хвилин через сорок злякано розплющив очі, увімкнув світло.

— Інґридо! — гукнув він. — Ти тут?

Ніякої відповіді.

Клаудіюс спустився на кухню. Годинник показував пів на одинадцяту.

— Щось трапилося? Аварія? На вулиці дощ, а вранці падав сніг. А вона на машині! Тут, в Англії, весь рік на літній ґумі їздять! На літній ґумі по снігу?!

Клаудіюс занервував, зателефонував Інґриді на мобільник. У відповідь — нескінченні довгі гудки.

«Треба щось робити!» — сказав він собі.

Натягнув куртку, вліз ногами в черевики, вийшов.

Тепер замість дощу на землю падав мокрий сніг. Через цей сніг нічого навколо видно не було. І чутно нічого не було — звичайна глуха нічна тиша, крізь яку, тільки якщо сильно дослухатися, можна розібрати окремі далекі звуки — дзижчання віддаленого звідси на кілька миль «моторвея»; потяг, що «в’їжджає» у тишу і «виїжджає» з неї, іноді летючий експрес, а іноді той, що повзе із усіма зупинками до станції Гілфорд; гул літаків, що знижуються для посадки в аеропорту Хітроу; десятки і сотні інших звуків, об’єднаних саме своєю віддаленістю звідси і своєю непевністю.

Клаудіюс нервово подався до гаража. Ця дія здавалася йому зараз найлогічнішою. Інґрида поїхала на машині, отже, і шукати їх треба разом — її й машину. Вони мають бути укупі.

Підошви черевиків залишали на снігу темний, мокрий слід. Клаудіюс відчував, як сніг пом’якшував кожен крок, не давав йому відчути під ногами відштовхуючу твердь. Обійшов особняк праворуч — так шлях до гаража був коротшим.

Задні ворота — звичайні, металеві, пофарбовані в чорне, — були зачинені. Але на засніженій доріжці від воріт і до гаража виднілися дві темні смуги — сліди від коліс машини.

«Сніг же ще не йшов, коли вона поїхала!» — пригадав Клаудіюс, підходячи до зачинених гаражних воріт. Постоявши перед ними і ще раз переконавшись, що сліди машини «впираються» в гараж, він спантеличено відійшов на кілька кроків і задумався. Озирнувся, уважніше оглядаючи засніжену землю. Якщо вона повернулася і не зачинилася в гаражі, то мала би піти звідси в будинок. А отже, десь тут мають бути й її сліди!

Двічі вдарив п’ястуком по металу воріт. Метал загудів.

— Ідо! Ти тут? — гукнув юнак.

Знову відійшов і сів навпочіпки, розглядаючи землю. Йому здалося, що він знайшов один слід, уже засипаний свіжим снігом.

Витягнув мобільник і знову набрав її номер. У вухо вдарили довгі гудки, але одночасно він почув ще якийсь звук, схожий на приглушений телефонний дзвінок. Опустив руку з мобільником, і віддалений дзвінок пролунав чіткіше — він долинав із гаража, крізь зачинені металеві ворота.

— Ідо! — знову гукнув Клаудіюс і ще раз стукнув п’ястуком вільної руки по металу.

Відповіді не було. Зовсім розгублений, він спробував пригадати: а чи є в їхньому будиночку дублікат ключів від гаража?

Немає чи є, а перевірити треба. Треба взяти всі ключі, які є в будинку, і перевірити: раптом хтось підійде і відчинить ці ворота! Може, у неї нервовий зрив, і вона сидить у гаражі в машині, навмисне зачинилася від нього. Настрій у неї було не дуже, це Клаудіюс бачив! Дівчина сказала, що болить голова, але при цьому сіла в машину і поїхала у Вейбридж?!

Клаудіюс рішуче попрямував назад до будинку, обходячи цього разу особняк з іншого боку. Вийшовши на ріг, озирнувся на задні ворота, які звідсіля ледь виднілися. Адже вони також замикаються на ключ. А чи був ключ від воріт в одній зв’язці з ключами від гаража? Та й у гаража ж, крім двох воріт, є ще й двері, і всі на замках!

Проходячи повз головний вхід в особняк, Клаудіюс кинув погляд на східці, вкриті снігом меншою мірою, ніж земля. Далебі, снігу просто було складніше втриматися на гладкому камінні.

Клаудіюс зупинився. Придивився уважніше — здалося, що він бачить сліди. Підняв погляд на фасад будівлі. І раптом ошелешено втупився в крайнє ліве вікно третього поверху. У